ЦЕ БУЛО 1949 року, понад 60 років тому, але я розповім усе по порядку. Мій тато, Хендрік, працював шевцем і садівником у Дондерені, що на півночі провінції Дренте (Нідерланди). Я народився в 1927 році і був четвертим з семи дітей. Наш будинок стояв біля ґрунтової дороги в сільській місцевості. Більшість наших сусідів займалися сільським господарством, і мені дуже подобалось таке життя. У 1947 році, коли мені було 19, я почув правду від одного з наших сусідів, Тьоніса Біна. Пам’ятаю, що моє перше враження про нього було не найкращим. Невдовзі після Другої світової війни Тьоніс став Свідком Єгови, і я помітив, що тепер він був набагато привітнішим, ніж раніше. Така зміна в його особистості зацікавила мене, тож я вислухав його, коли він розповідав про Божий намір відновити на землі рай. Я швидко прийняв правду, і ми з Тьонісом стали друзями на все життя *.

Я почав проповідувати в травні 1948 року, а 20 червня охрестився на конгресі, який проходив в Утрехті. Першого січня 1949 року я розпочав піонерське служіння, і мене призначили в маленький збір у містечку Боркуло, що на сході Нідерландів. Аби дістатися туди, мені треба було подолати близько 130 кілометрів. Я вирішив поїхати велосипедом і думав, що доберуся до Боркуло приблизно за шість годин. Але через проливний дощ  і сильний зустрічний вітер моя подорож тривала 12 годин, і це при тому, що останні 90 кілометрів я їхав поїздом. Лише пізно ввечері я дістався будинку однієї сім’ї Свідків, в якому жив упродовж свого служіння в цій місцевості.

У післявоєнні роки люди жили вбого. Все, що я мав,— це костюм і одні штани: костюм був великий, а штани — короткі. Як я згадував напочатку, перший місяць у Боркуло видався нелегким, але Єгова поблагословив мене кількома біблійними вивченнями. Через дев’ять місяців мене призначили в Амстердам.

Я виростав у сільській місцевості, а тепер опинився в Амстердамі, найбільшому місті Нідерландів. Служіння тут було надзвичайно плідним. За перший місяць мені вдалося розповсюдити більше літератури, ніж за попередні дев’ять місяців. Невдовзі я проводив щонайменше вісім біблійних вивчень. Коли мене призначили слугою збору (нині це координатор ради старійшин), я отримав завдання виголосити свою першу промову. Мені було страшно виступати зі сцени, тому я з величезним полегшенням зітхнув, коли мене перевели в інший збір якраз перед тим, як надходив час виголосити промову. Я й не думав, що впродовж років виголошу понад 5000 промов.

У травні 1950 року мене призначили в Гарлем, а згодом запросили в районне служіння. Почувши це, я не спав три дні. Я розповів Роберту Вінклеру, який служив у філіалі, що не вважаю себе придатним для цього. Однак він сказав: «Лише заповни анкету. Ти навчишся». Невдовзі після цього я пройшов навчання, яке тривало місяць, і став служителем району (наглядачем). Під час візиту до одного збору я зустрів Янні Таатхен, веселу піонерку, яка дуже любила Єгову і виявляла дух саможертовності. В 1955 році ми одружились. Але перш ніж я продовжу свою розповідь, Янні розкаже, як вона стала піонеркою і як ми разом служили після одруження.

Янні. Моя мама стала Свідком у 1945 році, коли мені було 11. Вона відразу почала вивчати Біблію зі мною, моєю сестрою і братом. Проте батько противився правді, тому мама навчала нас, коли його не було вдома.

Моїм першим зібранням був конгрес у Гаазі, який проходив 1950 року. Через тиждень я вперше відвідала зібрання в місцевому Залі Царства в Ассені (Дренте). Мій батько розлютився і вигнав мене з дому. Тоді мама сказала: «Ти знаєш, куди йти». Вона мала на увазі наших духовних братів і сестер. Спочатку я жила по сусідству в сім’ї Свідків. Але мій батько й далі не давав мені спокою, тому  я переїхала до збору в Девентер (провінція Оверейсел), що приблизно за 95 кілометрів від дому. Оскільки я була неповнолітньою, у батька виникнули проблеми з владою через те, що вигнав мене. В результаті він дозволив мені повернутися додому. Хоча мій тато так і не прийняв правди, він зрештою не забороняв мені відвідувати зібрань і ходити в служіння.

Невдовзі після мого повернення мама серйозно захворіла, і я мусила виконувати всю хатню роботу. Попри це я продовжувала зростати духовно і 1951 року, коли мені було 17, охрестилась. У 1952 році, після маминого одужання, я з трьома піонерками два місяці служила допоміжним піонером під час відпустки. Ми жили в плавучому будинку і проповідували у двох містах у провінції Дренте. В 1953 році я розпочала стале піонерське служіння. Через рік наш збір відвідував молодий районний наглядач. Це був Маркус. У травні 1955 року ми одружилися, адже вважали, що як подружжя зможемо ще ліпше служити Єгові (Еккл. 4:9—12).

Маркус. Після весілля нас призначили служити піонерами у Вендамі, що в провінції Гронінгем. Ми жили в малесенькій кімнаті (розміром приблизно 2 на 3 метри). Але Янні зробила її гарною і затишною. Кожного вечора нам доводилося забирати стіл і два стільчики, щоб розкласти ліжко, яке ховалося в стінній ніші.

Через півроку ми отримали запрошення виконувати роз’їзне служіння в Бельгії. У 1955 році там було близько 4000 вісників, а тепер їх налічується в шість разів більше. У Фландрії, на півночі Бельгії, люди розмовляють тією ж мовою, що й у Нідерландах. Все ж бельгійська вимова цілком інша, тому спершу ми мусили подолати мовний бар’єр.

Янні. Роз’їзне служіння вимагає духу саможертовності. Від збору до збору ми добиралися на велосипедах і жили в братів та сестер. Оскільки в нас не було власного помешкання, в понеділок ми залишалися в зборі, який відвідували, а до наступного вирушали у вівторок зранку. Попри все це ми завжди вважали своє служіння благословенням від Єгови.

Маркус. На початку нашого служіння ми не знали братів і сестер у зборах, однак вони були дуже добрими і гостинними (Євр. 13:2). Впродовж років ми кілька разів відвідали збори, які проводили зібрання голландською мовою. Це принесло нам багато благословень. Наприклад, ми познайомилися майже з усіма братами і сестрами в цьому районі, і вони стали для нас надзвичайно дорогими. Ми бачили, як сотні хлопців і дівчат виросли, зробили духовний поступ, присвятилися Єгові та поставили справи Царства на перше  місце в житті. Нам приємно, що багато з них вірно служить Єгові повночасно (3 Ів. 4). Таке взаємне підбадьорення допомагає нам і далі щиросердо виконувати наше служіння (Рим. 1:12).

Маркус. З дня нашого одруження ми прагнули навчатися в школі «Ґілеад». Щодня ми принаймні годину вчили англійську. Все ж опанувати мову за допомогою книжок було нелегко. Тож ми вирішили провести в Англії відпустку, щоб у служінні вправлятися в мові. У 1963 році ми отримали конверт зі всесвітнього центру в Брукліні. У ньому було два листи: один для мене, інший для Янні. Мене запрошували пройти спеціальний десятимісячний курс школи «Ґілеад». Цей курс призначався переважно для братів. Під час навчання вони отримували організаційні вказівки. Тому зі 100 запрошених студентів 82 були братами.

Янні. У листі, який я отримала того дня, мене просили з молитвою подумати, чи я зможу залишитися в Бельгії на час навчання Маркуса в «Ґілеаді». Мушу зізнатися, спочатку я засмутилась. Здавалося, що Єгова не благословив мої зусилля. А втім, я пригадала собі мету школи «Ґілеад»: допомогти студентам виконувати працю проповідування доброї новини по всьому світі. Я погодилась залишитися, і мене призначили служити спеціальною піонеркою в бельгійському місті Гент. Я служила разом з Анною і Марією Колперт, досвідченими спеціальними піонерками.

Маркус. Оскільки я мав поліпшитись в англійській, перед навчанням у школі мене запросили на п’ять місяців у Бруклін. Я служив у відділі перевезення і відділі служіння. Перебуваючи у всесвітньому центрі і допомагаючи готувати літературу до перевезення в Азію, Європу і Південну Америку, я більше довідався про міжнародне братство. Особливо мені запам’ятався брат А. Х. Макміллан, який був пілігримом (роз’їзним наглядачем) за днів Рассела. Він був стареньким і дуже погано чув, все ж завжди приходив на всі зібрання. Це справило на мене незабутнє враження і навчило ніколи не сприймати спілкування з братами і сестрами як щось належне (Євр. 10:24, 25).

Янні. Ми з Маркусом листувалися кілька разів на тиждень і дуже скучали одне за одним. Але Маркусу подобалося навчання в «Ґілеаді», а я отримувала справжню радість у служінні. Коли Маркус повернувся додому з США, я проводила аж 17 біблійних вивчень. Наша розлука, яка тривала рік і три місяці, була нелегким випробуванням, однак я зрозуміла, що Єгова благословив нас за жертви, на які ми пішли. У день повернення Маркуса літак запізнювався на кілька годин. Та коли він нарешті прибув, ми зі сльозами кинулись в обійми одне одного. Відтоді ми нерозлучні.

Маркус. У 1964 році я закінчив навчання в «Ґілеаді», і нас запросили в Бетель. На той  час ми не знали, що не будемо служити там постійно. Через три місяці нас призначили виконувати обласне служіння у Фландрії. Коли в Бельгію прибули місіонери, Алзен і Елс Вехерсма, їх призначили в обласне служіння, а ми повернулися до Бетелю, де я служив у відділі служіння. З 1968 по 1980 рік ми служили то в Бетелі, то виконували районну працю. У період з 1980 по 2005 рік я знову служив обласним наглядачем.

Незважаючи на постійні зміни, ми ніколи не випускали з уваги того, що присвятили своє життя Єгові, аби служити йому від усієї душі. Кожний вид служіння приносив нам радість. Ми впевнені, що всі ті зміни сприяли справам Царства.

Янні. Особливо я тішилася, коли 1977 року ми з Маркусом поїхали в Бруклін, а 1997 року в Паттерсон, де він проходив навчання в школі для членів комітету філіалу.

Маркус. У 1982 році Янні перенесла операцію, після якої швидко одужала. Через три роки збір у Левені люб’язно запропонував нам квартиру над Залом Царства. За 30 років ми вперше мали свій невеликий куточок. Щовівторка, коли ми вирушали в новий збір, мені доводилося кілька разів підніматися і спускатися по 54 сходинках, щоб знести наш багаж. На щастя, у 2002 році ми змогли переїхати в квартиру на першому поверсі. Коли мені виповнилося 78 років, нас призначили служити спеціальними піонерами в місті Локерен. Нам дуже подобається таке служіння, і ми й далі проповідуємо кожного дня.

Янні. Разом ми провели в повночасному служінні понад 120 років. З власного досвіду ми знаємо: якщо ми будемо вірно служити Єгові, він нізащо нас не залишить і ми не відчуватимемо «недостачі ні в чому» (Євр. 13:5; Повт. 2:7).

Маркус. В молодості ми присвятилися Єгові. Ми ніколи не шукали собі великого, а з готовністю приймали будь-яке доручення. Адже ми твердо переконані: важливо не те, де і ким ми служимо, а кому.