ДЕКІЛЬКА років тому Руаль та Ельсебет, подружжя, якому вже близько 50, вели затишне життя в Бергені (друге найбільше місто в Норвегії). Разом з дочкою Ізабел і сином Фабіаном вони запопадливо служили у своєму зборі. Руаль був старійшиною, його дружина — піонеркою, а діти — вісниками.

Однак у вересні 2009 року ця сім’я вирішила послужити тиждень у віддаленій території. Тож Руаль, Ельсебет і Фабіан, якому тоді було 18, поїхали на півострів Нордкін, що лежить у Фіннмарку вище Північного полярного кола. Там вони проповідували в селі Хйоллефіорд разом з іншими братами і сестрами, які також приїхали звіщати добру новину в цій віддаленій місцевості. Руаль пригадує: «На початку тижня я почувався дуже задоволеним, що владнав свої справи і міг цілих сім днів присвятити такій особливій діяльності». Але тиждень ще не закінчився, як Руаль почав непокоїтись. Що ж трапилося?

Руаль розповідає: «Несподівано Маріо, який служить піонером у Фіннмарку, запитав, чи не хотіли б ми переїхати в містечко Лаксельв, щоб допомагати 23 вісникам місцевого збору». Для Руаля ця пропозиція була неочікуваною. Він пояснює: «Ми з Ельсебет колись думали про можливість служити там, де є більша потреба, але через деякий час, коли наші діти покинуть дім». Все ж, проповідуючи кілька днів у віддаленій території, Руаль зміг побачити, що люди прагнуть пізнавати Єгову і потребують допомоги саме зараз, а не пізніше. «Пропозиція Маріо тривожила моє сумління, і я навіть не спав ночами»,— пригадує він. Згодом Маріо повіз Руаля і його сім’ю до міста Лаксельв, що розкинулося за 240 кілометрів на південь від Хйоллефіорда. Він хотів, щоб вони на власні очі побачили маленький тамтешній збір.

У Лаксельві один з двох місцевих старійшин, на ім’я Андреас, показав гостям територію і Зал Царства. Вісники того збору тепло їх зустріли. Вони сказали, що дуже хотіли б, аби сім’я Руаля переїхала до них і допомагала в проповідуванні про Царство. Усміхаючись, Андреас зізнався, що вже домовився про співбесіду з працевлаштування для Руаля і Фабіана. Як їм бути?

Перше, що сказав Фабіан, почувши про переїзд: «Я не хочу їхати туди». Йому не подобалась думка про те, щоб залишити близьких друзів зі свого збору і жити в маленькому місті. Крім того, він ще не закінчив навчання, щоб стати електриком. Проте коли Ізабел (яка тоді мала 21 рік) запитали, що вона думає про переїзд, дівчина вигукнула: «Це саме те, чого я завжди хотіла!» Але водночас Ізабел вагалась. Вона ділиться: «Обміркувавши все, я почала сумніватися, чи це справді добра ідея. Чи не сумуватиму я за друзями? Чи не ліпше залишитись у своєму зборі, до якого я звикла і де все йде своїм звичаєм?» А як відреагувала на запрошення Ельсебет? «Я розуміла, що Єгова дає нашій сім’ї нове завдання, але також подумала про наш щойно відремонтований будинок і всі речі, які ми зібрали за останні 25 років».

Коли тиждень проповідування у віддаленій території закінчився, Руаль і його сім’я повернулися до Бергена. А втім, вони продовжували думати про братів і сестер у Лаксельві, які жили приблизно за 2100 кілометрів від них. «Я багато молилась до Єгови,— каже Ельсебет,— і продовжувала спілкуватися з новими друзями, яких там зустріла. Ми посилали одні одним фотографії і розповідали цікаві випадки». Руаль говорить: «Мені потрібен був час, щоб звикнути до думки про переїзд. До того ж я мусив обміркувати, чи ми зможемо дбати про себе. Як нам давати собі раду? Я багато молився до Єгови, радився з сім’єю та досвідченими братами». Фабіан пригадує: «Чим більше я думав про переїзд, тим більше усвідомлював, що не маю вагомих підстав для відмови. Я часто молився до Бога, і моє бажання ставало щораз міцнішим». А що сказати про Ізабел? Щоб підготуватися до переїзду, вона розпочала піонерське служіння в рідному місті. Через півроку, впродовж якого Ізабел приділяла багато часу особистому біблійному вивченню, вона відчула, що готова переїхати.

Бажання служити там, де є більша потреба, поступово зростало, і сім’я робила певні кроки, щоб досягти своєї мети. Хоча Руаль мав добре оплачувану роботу, яка йому дуже подобалась, він попросив відпустку на рік. Однак роботодавець запропонував йому інший графік роботи: два тижні працювати, а шість відпочивати. «Мій заробіток значно зменшився, але графік був зручним»,— ділиться Руаль.

Ельсебет згадує: «Чоловік попросив мене підшукати будинок у Лаксельві і здати в оренду наш дім у Бергені. Це забрало багато часу і сил, але нам усе вдалося. Через деякий час наші діти знайшли роботу з неповним робочим днем і допомагали покривати витрати на харчі і транспорт».

 А ось що розповідає Ізабел: «Оскільки ми переїхали в маленьке місто, мені важко було знайти роботу, щоб забезпечувати себе і бути піонеркою. Іноді це здавалося неможливим». Втім Ізабел бралася за будь-яку роботу з неповним робочим днем,— їх було аж дев’ять за перший рік,— і їй вдавалося дбати про себе. А як ішли справи у Фабіана? «Щоб завершити навчання і стати електриком, мені необхідно було працювати підмайстром. Саме таке стажування я проходив у Лаксельві. Згодом я склав екзамен і став працювати електриком неповний робочий день».

Марелій і його дружина, Кесіа, теж захотіли служити там, де є більша потреба у вісниках. Марелій, якому 29, каже: «Промови на конгресі й інтерв’ю про піонерське служіння спонукали мене поміркувати над тим, щоб розширити своє служіння». Але Кесії, якій 26 років, було навіть страшно подумати про те, щоб залишити рідних. «Мене лякала сама думка, що доведеться жити далеко від людей, яких я люблю»,— пригадує вона. Більш того, Марелій працював повний робочий день, щоб виплачувати заставу за їхній будинок. Він говорить: «Завдяки Єгові і багатьом молитвам, в яких ми просили його допомоги, щоб зробити певні зміни, нам вдалося переїхати». Марелій і Кесіа приділяли більше часу біблійному вивченню. Потім вони продали дім, звільнилися з роботи і в серпні 2011 року перебралися до Алти, що на півночі Норвегії. Щоб забезпечувати себе, Марелій влаштувався бухгалтером, а Кесіа почала працювати в магазині.

Кнута і Лізабет, подружжя, якому за 30, дуже зворушили розповіді зі «Щорічника» про служіння в території, де є більша потреба у вісниках Царства. «Ці випадки спонукали нас подумати про служіння за кордоном,— говорить Лізабет.— Але я зволікала, бо сумнівалася, що мені, звичайній людині, це під силу». Все ж це подружжя зробило необхідні кроки для досягнення своєї мети. Кнут розповідає: «Ми продали квартиру і, щоб заощадити гроші, переїхали до моєї мами. Згодом, спробувавши служіння за кордоном, ми на рік переїхали в англомовний збір до Бергена і жили в матері Лізабет». Невдовзі Кнут і Лізабет були готові до ще більшого кроку — переїзду в Уганду. Тепер вони приїжджають до Норвегії на два місяці в рік, щоб заробити гроші. Цих коштів їм вистачає на прожиття і повночасне служіння в Уганді решту року.

А що ж було далі з цими охочими служителями? Руаль говорить: «Тут, на віддаленій території, ми проводимо набагато більше часу цілою сім’єю, ніж робили це в Бергені. Наші сімейні узи зміцнилися. Для нас справжнє благословення бачити, як наші діти зростають духовно. Крім того, ми навчилися врівноважено ставитись до  матеріальних речей. Зараз вони не мають для нас такого значення, як раніше».

Ельсебет зрозуміла, що потрібно вивчити іноземну мову. Територія збору Лаксельв охоплює і село Карасйок, центр саамів — місцевого народу, що живе на півночі Норвегії, Швеції, Фінляндії і Росії. Тож, аби проповідувати цим людям, Ельсебет пройшла мовні курси і тепер вже трохи розмовляє мовою саамів. Чи почувається Ельсебет щасливою в новій території? Радісно усміхаючись, вона каже: «Я проводжу шість біблійних вивчень і дуже тішуся, що служу тут».

Фабіан, який є піонером і служителем збору, пригадує, як він та Ізабел допомогли трьом підліткам у новому зборі. Ці підлітки потребували духовної підтримки, щоб брати повнішу участь у діяльності збору. Нині вони активні вісники: двоє з них охрестилися і в березні 2012 року служили допоміжними піонерами. Третій підліток — це дівчина, яка відійшла від правди. Завдяки Фабіану та Ізабел вона була готова «почати все спочатку». «Ці слова мене глибоко зворушили,— ділиться Фабіан.— Наскільки ж приємно допомагати людям!» Ізабел зауважує: «Служачи тут, я “скуштувала й побачила, який добрий Господь”» (Пс. 34:9). Вона додає: «Справді, служіння в цій території приносить мені неймовірну радість!»

Марелій і Кесіа ведуть просте, водночас багате життя. Збір в Алті, до якого вони переїхали, сьогодні налічує 41 вісника. Марелій розповідає: «Оглядаючись назад, ми тішимося, що докорінно змінили своє життя. Вдячні Єгові, що можемо служити піонерами в цій території. Немає нічого кращого за це служіння». А Кесіа говорить: «Я навчилася більше покладатися на Єгову, і він дбає про нас. Також я побачила, що життя далеко від рідних робить ще ціннішими моменти, коли ми буваємо разом. Я ніколи не жалкувала про наше рішення».

А як справи в Кнута і Лізабет, котрі служать в Уганді? Кнут каже: «Нам був потрібен час, щоб звикнути до нового оточення і культури. Хоча тут іноді немає води, електрики і в нас бувають проблеми зі шлунком, ми можемо проводити стільки біблійних вивчень, скільки хочемо». Лізабет ділиться: «Неподалік від нас (півгодини ходи) є території, де ще ніхто не проповідував доброї новини. Там ми зустрічаємо людей, які читають Біблію і просять її пояснити. Можливість навчати таких смиренних людей біблійної правди приносить нам велике задоволення!»

Наш Провідник, Христос Ісус, з радістю спостерігає з небес за тим, якого небувалого розмаху набула розпочата ним проповідницька праця. Усі Божі служителі охоче і від щирого серця виконують Ісусове доручення «робити учнями людей з усіх народів» (Матв. 28:19, 20).