Життєпис
Єгова навчив мене виконувати його волю
Розповів Макс Ллойд
Ішов 1955 рік. Я з напарником служив у Парагваї (Південна Америка). Якось пізно ввечері будинок, в якому ми перебували, оточила розлючена юрба. Ті люди вигукували: «Наш бог кровожерний, і він прагне крові грінго!» Як ми, грінго (тобто іноземці), опинились у тому будинку?
ІСТОРІЯ, яку хочу розказати, почалася в Австралії, де я виростав і де Єгова навчив мене виконувати його волю. У 1938 році одна жінка-Свідок дала моєму татові книжку «Вороги» *. На той час батьки розчарувалися в місцевих священиках, які вважали певні частини Біблії байками. Приблизно через рік тато з мамою охрестилися на символ свого присвячення Єгові. Відтоді виконання Божої волі стало найголовнішим для нашої сім’ї. Згодом охрестилась моя сестра Леслі, старша за мене на п’ять років. А в 1940-му, коли мені було дев’ять років, охрестився і я.
Невдовзі після початку Другої світової війни Свідкам Єгови в Австралії заборонили друкувати і розповсюджувати їхню біблійну літературу. Тому ще дитиною я навчився пояснювати свої погляди лише за допомогою Святого Письма. Я часто брав до школи Біблію, щоб показати, чому не віддаю честі прапору і не підтримую воєнних дій (Вих. 20:4, 5; Матв. 4:10; Ів. 17:16; 1 Ів. 5:21).
У школі мене обзивали німецьким шпигуном, тож багато однокласників не спілкувалося зі мною. В ті роки школярам показували кінофільми, і перед початком сеансу всі мали встати і заспівати державний гімн. Я не робив цього. Одного разу декілька хлопців намагались за волосся підняти мене з місця. Пізніше через мої біблійні переконання мене виключили зі школи. Але я продовжив навчання вдома, заочно.
МЕТА, ЯКОЇ Я ЗРЕШТОЮ ДОСЯГНУВ
Коли мені виповнилось 14 років, я поставив мету розпочати піонерське служіння. Однак мене чекало розчарування: батьки сказали, що спершу я повинен знайти роботу. Вони наполягали на тому, щоб я платив свою частку за їжу та житло, але пообіцяли, що у 18 років я зможу стати піонером. Я нерідко сперечався з ними про гроші, які заробляв. Мені хотілося заощаджувати гроші для піонерського служіння, та батьки забирали їх.
І ось настав час, коли я зрештою міг здійснити свою мрію. Тоді батьки розповіли, що
гроші, які я їм давав, вони клали на банківський рахунок. Батьки повернули мені всі ці гроші, щоб я купив собі одяг та інші речі, необхідні для служіння. Мама з татом навчили мене дбати про себе і не сподіватися, що це робитиме хтось інший. Я дуже вдячний їм за такий цінний урок.У нашому домі часто зупинялися піонери, і нам з Леслі подобалось ходити з ними в служіння. На вихідних ми проповідували від дому до дому, свідчили на вулиці й проводили біблійні вивчення. У ті часи вісників заохочували проповідувати 60 годин на місяць. Моя мати майже завжди досягала цієї мети і таким чином подавала нам з Леслі гарний приклад.
СЛУЖУ ПІОНЕРОМ НА ОСТРОВІ ТАСМАНІЯ
Першим моїм призначенням був один з австралійських островів — Тасманія. Там служила моя сестра з чоловіком. А втім, через деякий час їх запросили на навчання в 15-му класі школи «Ґілеад». Оскільки я був сором’язливим і ніколи раніше не жив так далеко від дому, дехто думав, що я витримаю на Тасманії лише три місяці. Але через рік, у 1950-му, мене призначили там слугою громади (тепер координатор ради старійшин). Пізніше я отримав призначення служити спеціальним піонером разом з іншим молодим братом.
Ми поїхали у віддалене містечко, де видобували мідну руду. У цьому місті не було жодного Свідка. Прибувши туди автобусом надвечір, я з напарником зупинився у старому готелі. Зранку ми пішли проповідувати від дому до дому і запитували господарів, чи не здає хтось кімнату. Під кінець служіння ми зустріли чоловіка, який згадав, що навпроти пресвітеріанської церкви пустує будинок пастора, і порадив поговорити з дияконом. Той люб’язно надав нам помешкання. Проте було досить незвично щодня виходити в проповідування з дому пастора.
Територія була плідною: ми мали цікаві розмови і почали багато біблійних вивчень. Коли церковне керівництво в столиці довідалося про це і почуло, що Свідки Єгови живуть у будинку пастора, то змусило диякона негайно нас вигнати. Тож ми знову опинились без житла.
Наступного дня ми до обіду проповідували, а потім вирушили на пошуки нічлігу. Найкраще, що нам вдалося знайти,— це трибуна стадіону. Ми заховали там свої валізи і продовжили служіння. Вже сутеніло, але ми вирішили зайти в ще кілька помешкань у кінці вулиці. Господар одного з них запропонував нам зупинитись у двокімнатному будинку, що стояв на його подвір’ї.
РАЙОННЕ СЛУЖІННЯ І НАВЧАННЯ В «ҐІЛЕАДІ»
Я провів у цьому місті приблизно вісім місяців, і після того австралійський філіал призначив
мене районним наглядачем. Це було досить несподіване призначення, бо я мав лише 20 років. Пройшовши кількатижневе навчання, я почав відвідувати збори. Поряд зі старшими братами й сестрами я почував себе хлопчиком, але вони ніколи не погорджували мною і з повагою ставилися до моєї праці.До зборів я добирався по-різному: на автобусі, на трамваї чи на автомобілі, а іноді — на мотоциклі, сидячи позаду водія і ледве втримуючи свою валізу й сумку для служіння. Мені подобалось зупинятися в одновірців. Один слуга громади наполягав, щоб я пожив у нього, хоча його дім був недобудований. Цілий тиждень ліжком мені служила ванна, але спілкування з цим братом дуже мене підбадьорило.
У 1953 році зі мною сталася ще одна несподіванка — мені запропонували заповнити заяву на навчання в 22-му класі школи «Ґілеад». Зізнаюсь чесно, я мав змішані почуття. Річ у тім, що 30 липня 1950 року моя сестра з чоловіком закінчили цю школу і їх призначили в Пакистан. Менш ніж через рік Леслі захворіла і померла. Минуло зовсім мало часу після її смерті, тому я роздумував, як почуватимуться батьки, якщо і я поїду в іншу країну. Але вони сказали: «Служи Єгові там, куди він тебе скеровує». На жаль, я більше ніколи не побачив батька, бо наприкінці 1950-х років він помер.
Разом з п’ятьма іншими австралійськими Свідками я відправився кораблем у США. Під час подорожі, яка тривала шість тижнів, ми разом досліджували Біблію і свідчили пасажирам. Перед тим як поїхати в Південний Лансінґ (північ штату Нью-Йорк), де проводилась школа, ми відвідали міжнародний конгрес у Нью-Йорку. Він проходив у липні 1953 року на стадіоні «Янкі». Найвища кількість присутніх становила 165 829 осіб.
У нашому класі вчилося 120 студентів з різних куточків землі. Про місце призначення нам повідомили тільки в день випуску. При першій же нагоді ми помчали в бібліотеку «Ґілеаду», щоб більше довідатись про країну, в якій мали служити. Я дізнався, що в Парагваї — країні, куди мене призначили,— часто відбувалися політичні перевороти. Невдовзі після приїзду я став очевидцем цього. Якось уранці я запитав інших місіонерів, що саме люди «святкували» вночі. Вони усміхнулись і відповіли: «Ти пережив свою першу революцію. Виглянь на подвір’я». Я побачив, що солдати стояли на кожному кроці.
ВИПАДОК, ЯКИЙ ЗАПАМ’ЯТАВСЯ НАЗАВЖДИ
Одного разу я супроводжував районного наглядача, який мав відвідати віддалений збір і показати фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.). Їхати довелося годин
вісім-дев’ять: спершу поїздом, потім в екіпажі з кіньми, а зрештою на возі, запряженому волами. Ми везли з собою генератор і кінопроектор. На наступний день після прибуття ми ходили по фермах і запрошували всіх на перегляд фільму ввечері. Прийшло приблизно 15 чоловік.Не встигли ми показати і 20 хвилин фільму, як нас попросили якомога швидше зайти в будинок. Ми послухались і прихопили з собою проектор. Саме тоді озброєні чоловіки здійняли стрілянину і почали вигукувати: «Наш бог кровожерний, і він прагне крові грінго!» Серед нас було лише двоє грінго, і один з них — я. Ті, хто прийшов подивитись фільм, не дозволили розлюченій юрбі вдертися в будинок. Але нападники повернулись о третій годині ночі, знову стріляли і погрожували перестріти нас по дорозі в місто.
Брати зв’язалися з шерифом, і після обіду він приїхав з двома кіньми, аби відвезти нас до міста. Коли ми проїжджали повз гущавину, він витягував зброю і їхав уперед, щоб перевірити місцевість. Я зрозумів, що кінь є дуже необхідним засобом пересування, тому згодом придбав собі одного.
ПРИБУВАЮТЬ ІНШІ МІСІОНЕРИ
Незважаючи на постійну протидію з боку духівництва, проповідницька праця успішно продовжувалась. У 1955 році до Парагваю приїхало п’ять нових місіонерів, у тому числі молода канадка, на ім’я Елсі Свенсон, яка закінчила 25-й клас школи «Ґілеад». Ми служили разом у Бетелі, перш ніж Елсі отримала інше призначення. Елсі присвятила життя служінню, хоча батьки майже не підтримували її. Вони так і не пізнали правди. У 1957 році, 31 грудня, ми з Елсі одружились і оселилися в місіонерському домі на півдні Парагваю.
В нашому будинку не було водопроводу, душу, туалету і пральної машини; воду ми набирали з колодязя на подвір’ї. Оскільки ми не мали холодильника, то доводилось щодня купувати продукти. А втім, цей період нашого сімейного життя був надзвичайно щасливим, бо ми жили скромно і втішалися теплими стосунками з братами й сестрами в зборі.
У 1963 році ми приїхали в Австралію відвідати мою маму, і невдовзі після цього в неї стався інфаркт. Очевидно, вона перехвилювалась,
адже не бачила сина десять років. Перед нами постало одне з найскладніших рішень у житті. Чи могли ми повернутись у своє призначення в Парагваї, яке полюбили, і залишити маму в лікарні, сподіваючись, що хтось інший подбає про неї? Ми з Елсі багато молились про це і зрештою вирішили нікуди не їхати. Ми продовжували повночасне служіння і піклувались про маму аж до її смерті в 1966 році.Протягом років я служив в Австралії районним і обласним наглядачем, а також брав участь у проведенні Школи служіння Царству для старійшин. Потім у нашому житті знову відбулася зміна. В Австралії утворився комітет філіалу, і мене призначили одним з його членів. Згодом, під час будівництва нового філіалу, я був головуючим будівельного комітету. З допомогою багатьох досвідчених працівників, які охоче співпрацювали між собою, було побудовано гарний філіал.
Пізніше мене призначили у відділ служіння, який наглядає за працею проповідування. Крім того, я відвідував інші філіали як зональний наглядач, щоб підбадьорювати тамтешніх вісників і надавати їм допомогу. Я поглиблював свою віру, коли під час таких візитів знайомився з братами, які за свою відданість Єгові провели роки, навіть десятиліття, у в’язницях і концтаборах.
НАШЕ ТЕПЕРІШНЄ ПРИЗНАЧЕННЯ
У 2001 році, коли ми втомлені повернулись після зональних візитів, вдома я знайшов листа. Цим листом мене запрошували служити в Брукліні (Нью-Йорк) у новосформованому комітеті філіалу США. Ми з молитвою обдумали цю пропозицію і радо прийняли запрошення. Вже понад 11 років ми служимо в Брукліні.
Я дуже щасливий, що маю дружину, яка охоче відгукується на керівництво Єгови. Нам з Елсі вже за 80, але ми досі маємо відносно добре здоров’я. Ми з нетерпінням чекаємо часу, коли зможемо вічно навчатися в Єгови і відчути на собі рясні благословення, які він приготував для тих, хто вірно виконує його волю.
[Примітка]
^ абз. 5 Була опублікована кількома мовами, але більше не видається.
[Вставка на сторінці 19]
До зборів я добирався по-різному: на автобусі, на трамваї чи на автомобілі, а іноді — на мотоциклі, сидячи позаду водія і ледве втримуючи свою валізу й сумку для служіння
[Вставка на сторінці 21]
Ми з нетерпінням чекаємо часу, коли зможемо вічно навчатися в Єгови
[Ілюстрації на сторінці 18]
Зліва: у районному служінні в Австралії;
справа: я і мої батьки
[Ілюстрація на сторінці 20]
У день нашого весілля (31 грудня 1957 року)