«Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його»
«Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його»
Розповіла Крістабел Коннелл
Ми з за́палом відповідали на біблійні запитання Крістофера. Жоден з нас не помітив, що була вже пізня година і що Крістофер постійно поглядав у вікно. Зрештою він повернувся до нас і сказав: «Тепер ви можете безпечно йти». Він провів нас до велосипедів і попрощався з нами. За чим він спостерігав? Що становило небезпеку?
МОЄ дівоче прізвище — Ерл. Народилась я 1927 року в Шеффілді, що в Англії. Наш будинок був зруйнований вибухом бомби під час Другої світової війни, тому мене відправили до бабусі, і я жила там до закінчення школи. У школі при жіночому монастирі, де я навчалась, я запитувала черниць, чому існує стільки зла і насилля. Але ні вони, ні інші віруючі не могли дати мені переконливу відповідь.
Після війни я вивчилася на медсестру, переїхала до Лондона і влаштувалась працювати в головній лікарні Паддингтону. У місті я побачила ще більше насилля. Як тільки мій старший брат пішов на війну в Кореї, поряд з лікарнею відбулася жорстока бійка. Ніхто не допоміг потерпілому, який втратив від побоїв зір. Якось я з мамою пішла на спіритичний сеанс, але й там не знайшла відповіді на питання, чому всюди стільки зла.
Мені порадили вивчати Біблію
Одного дня приїхав мій старший брат, Джон, який став Свідком Єгови. «Чи знаєш, чому стаються нещастя?» — запитав він. «Ні»,— відповіла я. Джон розгорнув Біблію і прочитав Об’явлення 12:7—12. Я зрозуміла, що за все зло у світі відповідальний Сатана і демони. Послухавшись поради брата, я невдовзі погодилася вивчати Біблію. Однак тоді я не охрестилась, бо мала страх перед людьми (Прип. 29:25).
Моя сестра, Дороті, також стала Свідком. Коли вона зі своїм нареченим, Біллом Робертсом, повернулася з міжнародного конгресу в Нью-Йорку (1953 рік), я сказала їм, що зі мною проводили вивчення Біблії. Білл запитав мене, чи я перевіряла всі біблійні вірші і чи підкреслювала відповіді в книжці. Я відповіла, що ні. А він промовив: «Тоді ти не вивчала. Зв’яжися з цією сестрою і почни вивчати заново». Приблизно в той час мене
почали мучити демони. Пам’ятаю, як просила Єгову захистити мене і допомогти звільнитися від їхнього впливу.Служу піонеркою в Шотландії та Ірландії
Я охрестилась 16 січня 1954 року. У травні закінчився термін угоди, за якою я працювала медсестрою, а в червні я почала служити піонеркою. Через вісім місяців мене призначили спеціальною піонеркою в Грейнджмаус, що в Шотландії. Там, служачи у віддаленій території, я переконалася, що ангели Єгови «табором стають кругом» мене (Пс. 34:8).
У 1956 році мене запросили служити в Ірландію. Я і ще дві сестри поїхали в місто Ґолвей. Першого ж дня я потрапила в будинок священика. Через кілька хвилин прибув поліцейський і забрав нас з напарницею до поліцейського відділку. Коли він довідався, як нас звуть і де ми живемо, то негайно комусь зателефонував. Ми почули: «Отче, я вже знаю їхню адресу». Виявляється, його послав священик. Власник помешкання, де ми жили, був змушений виселити нас. Тому брати з філіалу порадили нам переїхати в іншу місцевість. Добираючись на залізничний вокзал, ми спізнилися на десять хвилин. Та поїзд ще не відправився, і якийсь чоловік чекав, аби переконатися, що ми сіли у вагон. Це сталося після нашого трьохтижневого перебування в Ґолвеї.
Нас призначили до міста Лімерик, де католицька церква теж мала значний вплив на людей. З нас постійно глузували. Чимало мешканців боялися відчиняти нам двері. За рік до нашого приїзду одного брата побили поблизу містечка Клунлара. Тож зустріч з Крістофером, про якого я згадувала на початку розповіді, принесла нам неабияку радість. Він попросив нас прийти знову та обговорити з ним біблійні запитання. Під час нашої розмови прийшов священик і почав вимагати, щоб Крістофер вигнав нас. Крістофер не погодився і сказав: «Я запросив цих жінок до свого дому, і вони стукали перед тим, як увійти. А вас ніхто не запрошував, і ви не стукали». Розлючений священик покинув дім.
Ми не знали, що перед тим священик зібрав багато чоловіків, які чекали на нас біля будинку Крістофера. Знаючи про їхню ворожість, Крістофер діяв так, як описано на початку статті. Він затримав нас у себе, поки вони не розійшлися. Пізніше ми довідались, що він з сім’єю був змушений переїхати, і вони переселилися в Англію.
Запрошення в «Ґілеад»
Я вже спланувала відвідати міжнародний конгрес «Божественна воля» (1958 рік) у Нью-Йорку і тоді отримала запрошення на навчання в 33-му класі школи «Ґілеад». Після конгресу я не повернулася додому, а служила в Коллінгвуді, що в Онтаріо (Канада), де служила до 1959 року, поки не почала навчатись у «Ґілеаді». На конгресі я зустріла Еріка Коннелла. Він пізнав правду в 1957 році і з 1958-го служив піонером. Після конгресу він писав мені листи кожного дня впродовж мого перебування в Канаді та навчання в школі. Я роздумувала, що́ буде з нами, коли я закінчу школу.
Школа «Ґілеад» була важливою віхою в моєму житті. Дороті та її чоловік навчалися в тому ж класі, що й я. Їх призначили до Португалії. На моє здивування, моїм місіонерським призначенням була Ірландія. Мене дуже засмутило те, що я не їхала зі своєю сестрою. Тому я запитала викладача, чи зробила щось не так. Він відповів: «Ні, просто ти і твоя партнерка, Айлін Магоні, погодилися поїхати в будь-яку країну світу». Отож вибір припав на Ірландію.
Повертаюся в Ірландію
У серпні 1959 року я повернулась до Ірландії і була призначена в збір «Дунлері».
Тим часом Ерік повернувся в Англію і зрадів, що тепер ми служили недалеко одне від одного. Він також хотів стати місіонером. І, оскільки Ерік вважав, що Ірландія була в той час місіонерським полем, він переїхав у Дунлері, щоб служити піонером. У 1961 році ми одружилися.Через півроку Ерік потрапив у серйозну аварію на мотоциклі. Він мав тріщину в черепі, і лікарі не були впевнені, що він виживе. Ерік пролежав три тижні в лікарні, а потім п’ять місяців я доглядала за ним удома до повного одужання. А втім, я з усіх сил продовжувала проповідувати.
У 1965 році нас призначили до збору в Слайго, портовому місті на північно-західному узбережжі. У цьому зборі було всього 8 вісників. Через три роки ми поїхали в інший невеликий збір у Лондондеррі, далі на північ. Одного дня ми поверталися зі служіння і побачили, що дорогу до нашого будинку перегороджено колючим дротом. У Північній Ірландії почався період неспокою. Групи молодиків палили машини. Місто поділилось на протестантів і католиків. Небезпечно було переходити з однієї частини міста в іншу.
Життя і служіння в період неспокою
Проте ми і далі повсюдно проповідували. Ми знову відчули, як ангели табором стають кругом нас. Опиняючись у районі, де вибухав бунт, ми негайно покидали це місце, а, коли все стихало, повертались. Одного дня відбувся заколот біля нашого помешкання і палаючі уламки від сусіднього складу фарби падали на наше підвіконня. Ми не могли спати, оскільки боялися, що загориться будинок. У 1970 році ми переїхали до Белфаста. Там ми довідалися, що пізніше на згаданому складі фарби вибухнула напалмова бомба і наша колишня квартира згоріла.
Іншим разом ми з сестрою були в служінні і помітили на одному підвіконні чудернацький шматок труби. Ми пішли далі. Через кілька хвилин вона вибухнула. З будинків повиходили люди і подумали, що це ми підклали бомбу. Саме тоді одна сестра, яка жила в тому районі, запросила нас до себе. Це заспокоїло її сусідів, і вони повірили у нашу невинність.
У 1971 році ми приїхали до Лондондеррі, щоб провідати певну сестру. Коли ми розповіли їй про наш маршрут і про барикади, які довелось долати, вона запитала: «І що, нікого не було на барикаді?» Ми відповіли, що там були люди, але вони не звертали на нас уваги. Вона дуже здивувалась, адже напередодні в лікаря і поліцейського відібрали машини і спалили їх.
Пізніше, 1972 року, ми перебралися до Корка. Згодом служили в Нейсі, потім — в Арклоу. Зрештою, в 1987 році нас призначили в Каслбар, де ми служимо донині. Ми мали надзвичайну честь брати участь у будівництві Залу Царства. У 1999 році Ерік серйозно захворів. Все ж з допомогою Єгови і завдяки сердечній підтримці братів та сестер я знову змогла справитися з цією ситуацією й доглядати свого чоловіка.
Ерік і я двічі відвідали Школу піонерського служіння. Він далі служить старійшиною. Щодо мене, то я потерпаю від сильного артриту і в мене замінені обидва стегна й коліна. Я стикалася з запеклою релігійною протидією і жила у важкий період політичної й соціальної нестабільності, та чи не найбільшою трудністю для мене було відмовитися від водіння машини. Це стало справжнім випробуванням, бо я вже не можу вільно пересуватися. Брати і сестри дуже підтримують мене. Тепер я ходжу з паличкою, а більші відстані долаю на акумуляторному трициклі.
Ми з Еріком прослужили спеціальними піонерами загалом понад 100 років, 98 з них — в Ірландії. І ми не збираємося припиняти служіння. Ми не сподіваємось чуда, але віримо, що могутні ангели Єгови «табором стають кругом тих, хто боїться його» і вірно йому служить.