Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Наша боротьба за міцну віру

Наша боротьба за міцну віру

Життєпис

Наша боротьба за міцну віру

Розповів Рольф Брюґґемаєр

Першого листа, якого я отримав у в’язниці, написав мені друг. У ньому повідомлялось, що мою маму і менших братів, Петера, Йохена і Манфреда, також заарештували. А це означало, що наші дві маленькі сестрички залишились самі. Чому влада Східної Німеччини переслідувала нас? Що допомогло нам зберегти міцну віру?

ДРУГА світова війна зруйнувала наше мирне дитинство. Ми на власні очі бачили жорстокості війни. Тата призвали до німецької армії, і він загинув як військовополонений. Тож наша мама, яку звали Берта, мусила дбати про шістьох дітей, віком від одного до 16 років.

Мама дуже розчарувалась у релігії через церкву, до якої ходила, і більше нічого не хотіла чути про Бога. Але одного дня 1949 року Ільзе Фухс, тиха делікатна жіночка, прийшла до нас поговорити про Боже Царство. Її запитання і пояснення розбудили мамину цікавість. Так почалось вивчення Біблії, яке дало мамі надію.

Однак ми, хлопці, дивились на це з недовірою. Нацисти, а згодом і комуністи дуже багато обіцяли, але тільки розчарували нас. Ми з підозрою ставились до будь-яких обіцянок. А втім, на нас справило сильне враження знайомство зі Свідками, які були в концентраційних таборах за відмову підтримувати нацистську армію. Наступного року мама, Петер і я охрестились.

Наш молодший брат Манфред теж охрестився, але біблійна правда, очевидно, не вкоренилася в його серці. Коли 1950 року комуністи наклали заборону на нашу діяльність, під натиском таємної поліції, горезвісного «Штазі», він видав місце наших зібрань. Унаслідок цього заарештували мою маму і братів.

Служіння під забороною

Через заборону ми мусили таємно провозити літературу до Східної Німеччини. Як кур’єр, я отримував літературу в західній частині Берліна, де вона не була під забороною, і перевозив її через кордон. Неодноразово я втікав від поліції, але в листопаді 1950 року мене заарештували.

«Штазі» вкинуло мене у підземну в’язничну камеру, де не було жодного вікна. Там протягом дня не давали спати, а вночі допитували і часом били. Я побачився з рідними аж у березні 1951 року, коли мама, Петер і Йохен прийшли на суд. Мене засудили до шести років ув’язнення.

Через шість днів після цього заарештували Петера, Йохена і маму. Згодом одна християнська сестра почала опікуватись моєю сестрою Ганнелоре, якій було 11 років, а тітка забрала семилітню Сабіне. Співробітники «Штазі» ставились до мами й братів, як до небезпечних злочинців, і навіть зняли шнурівки з їхнього взуття. Під час допитів рідні повинні були весь час стояти. Їх також засудили до шести років.

У 1953 році мене і ще кількох ув’язнених Свідків призначили будувати військовий аеродром, але ми відмовились. За це нас кинули в ізолятор на 21 день. Ми не працювали, не могли писати листів. До того ж нам давали дуже мало їжі. Деякі сестри відкладали хліб зі свого мізерного пайка і таємно передавали нам. Одна з тих сестер, Анні, стала моєю дружиною після нашого звільнення: її звільнили 1956-го, а мене 1957 року. Через рік після одруження народилась наша донька Рут. Петер, Йохен і Ганнелоре одружились приблизно в той самий час, що і я.

Приблизно через три роки я знову опинився у в’язниці. Офіцер «Штазі» намагався вмовити мене стати донощиком. Він говорив: «Дорогий пане Брюґґемаєр, прошу, будьте розсудливим. Вам відомо, що таке сидіти у в’язниці, і ми не хочемо, аби ви ще раз пережили все це. Ви можете залишатися Свідком, продовжувати ваші навчання і, якщо бажаєте, далі розмовляти з людьми про Біблію. Ми тільки хочемо бути в курсі всіх подій. Подумайте про свою дружину та маленьку дочку». Його останні слова мене дуже засмутили. Усе ж я розумів, що, поки буду у в’язниці, Єгова подбає про рідних краще за мене. Так воно і було.

Влада вимагала від Анні працювати повний робочий день для того, щоб чужі люди протягом тижня доглядали за Рут. Однак Анні відмовилась і влаштувалась на роботу, де треба було працювати вночі, аби вдень бути з Рут. Наші духовні брати дуже нам допомагали матеріально і давали дружині стільки всього, що вона навіть могла ділитися з іншими. Тим часом я провів за ґратами ще шість років.

Як ми зберігали віру у в’язниці

Коли мене знову посадили, то брати в нашій камері дуже хотіли знати, що нового було недавно надруковано. Як же я радів, що уважно вивчав «Вартову башту» і регулярно ходив на зібрання, адже тепер міг бути для братів джерелом духовного відсвіження.

Якось ми попросили в охоронців Біблію, на що вони відповіли: «Дати Свідкам Єгови Біблію, то все одно, що дати ув’язненому знаряддя для втечі». Кожного дня відповідальні брати вибирали для розгляду якийсь біблійний вірш. Протягом щоденної півгодинної прогулянки ми отримували пожиток не стільки з фізичних вправ і свіжого повітря, скільки з роздумів над віршем. Хоча ми мусили дотримуватись дистанції 5 метрів і нам не дозволяли розмовляти між собою, все ж ми знаходили можливості передавати один одному вірш. Повернувшись у камеру, кожен пригадував те, що йому вдалось почути, і тоді обговорювали вірш на цей день.

Зрештою нас видав донощик і мене посадили в одиночну камеру. Кілька сотень біблійних віршів, які я тоді вивчив напам’ять, стали для мене справжнім благословенням! Ті довгі дні я заповнював роздумами на різні біблійні теми. Потім мене перевели до іншої в’язниці та посадили в камеру до Свідків. На превелику радість нам дали Біблію. Після шести місяців одиночного ув’язнення я знову міг розмовляти на біблійні теми з одновірцями.

Мій брат Петер розказав, що́ допомогло йому залишатись витривалим у в’язниці: «Я уявляв собі новий світ і займав свій розум думками тільки про духовне. Ми, Свідки, підтримували одні одних, ставлячи біблійні запитання чи перевіряючи знання Біблії. Життя не було легким. Часом 11 особам треба було поміститись у камері, площею 12 квадратних метрів. У такій тісноті ми мусили робити все: їсти, спати, митись і ходити в туалет. Через це ми не раз були на межі нервового зриву».

Йохен, інший мій брат, розповів про своє перебування у в’язниці: «Я співав пісні з нашого пісенника, які тільки пам’ятав. Щодня старався пригадати якийсь біблійний вірш і роздумувати над ним. Звільнившись, я підтримував хороші звички у вивченні Біблії. Кожного дня ми з сім’єю читали денний вірш, а також готувались до всіх зібрань».

Маму звільняють з в’язниці

Після понад двох років ув’язнення маму звільнили. Використовуючи свою свободу, вона вивчала Біблію з Ганнелоре і Сабіне й допомагала їм будувати віру на міцній основі. Вона також вчила їх долати труднощі, які виникали в школі через віру в Бога. Ганнелоре каже: «Ми не переживали про те, як до нас будуть ставитись у школі, бо вдома ми завжди підтримували одне одного. Попри різні труднощі наші міцні родинні узи приносили нам радість».

Ганнелоре продовжує: «Ми також передавали духовну поживу нашим братам у в’язниці. На невеличких аркушах воскового паперу ми вручну переписували цілу «Вартову башту». Потім загортали сторінки у водонепроникний папір і ховали їх між чорносливом, який щомісяця посилали до в’язниці. Кожна відповідь, що чорнослив був «дуже смачним», приносила нам велику радість. Нині, згадуючи про наше активне служіння, можна сказати, що то були справді чудові часи».

Життя під забороною

Петер розповідає, як виглядало життя під забороною в Східній Німеччині протягом десятиліть: «Ми збиралися невеликими групами в приватних домах, заходячи і виходячи в різний час. Щоразу доводилось домовлятися про наступну зустріч. Ми робили це спеціальними знаками та в писаній формі, бо завжди була небезпека, що «Штазі» веде прослуховування».

Ганнелоре пояснює: «Інколи ми отримували аудіозаписи конгресових промов. Це завжди було причиною для особливо приємних зібрань. Наша невелика групка збиралась разом, щоб кілька годин слухати біблійні навчання. Хоча ми не бачили промовця, все ж уважно слухали програму і робили нотатки».

Петер каже: «Наші християнські брати з інших країн докладали великих зусиль, щоб ми отримували біблійну літературу. Приблизно останні десять років перед падінням Берлінського муру в 1989 році для нас друкували спеціальні публікації малого формату. Дехто ризикував втратити свою машину, гроші й навіть свободу заради того, щоб провозити духовну поживу в Східну Німеччину. Одна подружня пара, на яку ми чекали вночі, так і не приїхала. Поліція знайшла в них літературу і конфіскувала машину. Попри всі ці небезпеки ми ніколи навіть не думали припинити свою працю, щоб жити спокійніше».

Манфред, мій молодший брат, який 1950 року зрадив нас, пояснює, що́ йому допомогло відновити і підтримувати свою віру: «Після кількох місяців ув’язнення я переїхав до Західної Німеччини і полишив біблійну правду. Повернувся я до Східної Німеччини 1954 року, а наступного року одружився. Незабаром дружина прийняла правду й охрестилась 1957 року. З часом мене почало мучити сумління і з допомогою дружини я повернувся у збір.

Християнські брати, котрі знали мене ще до того, як я залишив правду, сердечно мене прийняли, ніби нічого не сталось. Дуже приємно, коли тебе вітають щирою усмішкою та теплими обіймами. Я дуже щасливий, що примирився з Єговою і своїми братами».

Духовна боротьба продовжується

Кожному в нашій родині довелося боротись за свою віру. «Сьогодні, як ніколи раніше,— пояснює Петер,— нам загрожує багато відволікань і матеріальних принад. Під час заборони ми були задоволені тим, що мали. Приміром, ніхто з нас не хотів перейти в іншу групу книговивчення через особисті незгоди або уподобання і ніхто не скаржився, що зібрання проводяться задалеко чи закінчуються надто пізно. Ми були дуже щасливі, що могли збиратися разом, навіть якщо комусь доводилось чекати аж до одинадцятої вечора, аби піти додому».

У 1959 році мама переїхала в Західну Німеччину разом з Сабіне, якій тоді було 16 років. Вони хотіли служити там, де була більша потреба у вісниках Царства, тому філіал скерував їх у Елльваген, що в землі Баден-Вюртемберг. Ревність мами попри її слабке здоров’я спонукала Сабіне розпочати у 18 років повночасне служіння. Коли Сабіне вийшла заміж, то мама, якій тоді було 58 років, навчилася водити машину, щоб збільшити участь у проповідуванні. Вона дорожила цим служінням аж до своєї смерті 1974 року.

Після того як я вдруге відсидів майже шість років, мене 1965 року депортували до Західної Німеччини. Про це навіть не повідомили моїх рідних. Але з часом до мене переїхала Анні разом з Рут. Ми довідались у філіалі, де є більша потреба у вісниках, і брати попросили нас переселитись до Нордлінґена, що в Баварії. Там виростала Рут і наш син Йоханес. Анні розпочала піонерське служіння. Її хороший приклад спонукав Рут одразу по закінченні школи стати піонером. Обоє наших дітей одружилися з піонерами. Тепер у них є свої родини і Єгова поблагословив нас шістьма чудовими онуками.

У 1987 році я скористався можливістю швидше вийти на пенсію, тому зміг приєднатись до Анні в піонерському служінні. Три роки по тому мене запросили в філіал у Зельтерсі, щоб допомагати в будівництві нових приміщень. Згодом нас запросили на будівництво першого на теренах Східної Німеччини Залу конгресів у Глаухау. Пізніше ми доглядали цей зал. Але через проблеми зі здоров’ям нам довелося повернутись до доньки, і тепер ми служимо піонерами в Нордлінґенському зборі.

Дуже тішуся, що всі мої брати і сестри, а також більшість членів їхніх родин продовжують служити нашому чудовому Богу Єгові. Оглядаючись у минуле, ми можемо впевнено сказати, що, доки залишатимемось духовно міцними, на нас будуть сповнятися слова з Псалма 126:3: «Велике вчинив Господь з нами,— були радісні ми!»

[Ілюстрація на сторінці 13]

У день нашого весілля, 1957 рік.

[Ілюстрація на сторінці 13]

З моєю сім’єю в 1948 році: (спереду, зліва направо) Манфред, мама, Сабіне, Ганнелоре, Петер; (ззаду, зліва направо) я та Йохен.

[Ілюстрації на сторінці 15]

Книжка маленького формату, якою ми користувались під час заборони. Обладнання, яке застосовувало «Штазі» для підслуховування.

[Відомості про джерело]

Forschungs- und Gedenkstätte NORMANNENSTRASSE

[Ілюстрація на сторінці 16]

З моїми братами і сестрами: (спереду, зліва направо) Ганнелоре та Сабіне; (ззаду, зліва направо) я, Йохен, Петер і Манфред.