Життєпис

Навчання, що триває все життя

РОЗПОВІВ ГАРОЛЬД ҐЛУЯС

У моєму розумі глибоко закарбувався один епізод з дитинства, хоча відтоді минуло понад 70 років. Я сидів на кухні та розглядав етикетку з написом «Цейлонський чай». На ній були зображені жінки, які збирали чайне листя на зелених полях Цейлону (нині Шрі-Ланка). Ці поля, що так відрізнялися від посушливої землі в моїй рідній Південній Австралії, розбурхали мою дитячу уяву. Яким же чудовим і привабливим видався мені Цейлон! Тоді я і подумати не міг, що проведу на цьому дивовижному острові 45 років, служачи місіонером.

Я НАРОДИВСЯ у квітні 1922 року. Тоді життя було зовсім не таким, як тепер. Наша ферма, на якій ми вирощували зерно, одиноко стояла неподалік глухого провінційного містечка Кімба. Це містечко лежало в центральній частині величезного австралійського материка, на півдні великої майже безлюдної пустелі. Життя наше було нелегким, бо ми постійно боролися із засухою та нашестями комах і знемагали від страшенної спеки. Домом для нас служила халупка, зроблена із жерсті. Мама багато працювала, бо мусила доглядати за батьком і давати раду з нами, шістьома дітьми.

Але я був вільний і щасливий. Пам’ятаю, з яким захопленням я спостерігав, як запряги волів розчищають дикі чагарники або як бурі здіймають у повітрі густі хмари пилу. Можна сказати, що моя освіта почалася ще задовго до того, як я почав ходити до невеличкої школи, де був один-єдиний  учитель. Вона була за п’ять кілометрів від нашого дому.

Батьки мої були релігійними людьми, але ніколи не ходили до церкви — насамперед тому, що місто було далеко від нашої ферми. А втім, на початку 1930-х років мама почала слухати біблійні лекції судді Рутерфорда, які щотижня передавала радіостанція в Аделаїді. Я думав, що суддя Рутерфорд — це якийсь проповідник з Аделаїди, і мало цікавився тими лекціями. Але мама щотижня з нетерпінням чекала цих передач. Вона вмикала наш старенький радіоприймач, що працював на батарейках, і уважно прислухалася до голосу Рутерфорда, який долинав з тріскотливого приймача.

Якось одного спекотного дня перед нашим домом зупинився старий пікап, з якого вийшли два гарно одягнені чоловіки. Це були Свідки Єгови. Мама уважно вислухала їх і, пожертвувавши трохи грошей, взяла в них цілий стос книжок, які одразу почала читати. Ці книжки справили на неї таке глибоке враження, що невдовзі їй захотілося розповісти сусідам про те, чого вона навчилася. Тож мама попросила тата відвезти її до них.

Позитивний вплив

Невдовзі після того несприятливі природні умови на фермі змусили нас переїхати до Аделаїди, за 500 кілометрів від нашого дому. Наша сім’я почала спілкуватися зі збором Свідків Єгови в Аделаїді і робила духовний поступ. З переїздом завершилось і моє офіційне навчання. Коли я перестав ходити до школи, мені було лише 13, і закінчив я всього сім класів. За характером я веселун. Тому, якби не допомога кількох чудових піонерів — повночасних служителів, котрі особисто цікавилися мною, я міг би легко покинути свої духовні цілі.

З часом приклад цих ревних братів пробудив у мені раніше непомітний інтерес до духовної діяльності. Я дуже любив бути з ними і захоплювався їхньою працьовитістю. Тож коли на конгресі, що проходив 1940 року в Аделаїді, я почув заклик розпочати повночасне служіння, то несподівано для самого себе зголосився на це. Тоді я ще навіть не був охрещений та й проповідував недовго. Але через кілька днів мені запропонували приєднатися до невеликої групи піонерів у Воррнамбулі. Це містечко в сусідньому штаті Вікторія лежало за кількасот кілометрів від Аделаїди.

Хоча на початку я почувався досить невпевнено, все ж швидко полюбив польове служіння і тішуся, що з роками ця любов не згасла. По суті, це був поворотний пункт у моєму житті і я почав робити духовний поступ. Я усвідомив, наскільки корисно підтримувати близькі стосунки  з тими, хто цінує духовне. Їхній позитивний вплив може розкрити наші найліпші риси і здібності, хоч би яку освіту ми мали. Ще тоді я зрозумів, як те, чого ми навчаємось, може ціле життя йти нам на благо.

Випробування зміцняють

Я провів у повночасному служінні зовсім мало часу, до того як в Австралії заборонили діяльність Свідків Єгови. Не знаючи, що робити далі, я звернувся за порадою до братів. А вони сказали, що розмовляти з людьми про Біблію поки що ніхто не забороняв. Тож я з іншими піонерами почав ходити від дверей до дверей і коротко розповідати про біблійну звістку. Це додало мені сил знести випробування, які вже були не за горами.

Через чотири місяці мені виповнилося 18 років, і мене призвали до військової служби. Це дало мені нагоду обстоювати свою віру перед кількома офіцерами і суддею. На той час у в’язниці Аделаїди за нейтралітет сиділо коло 20 братів, незабаром до них приєднався і я. Нас чекала тяжка праця в каменоломні і ремонт доріг. Така праця допомагала мені ставати витривалим і непохитним. З часом завдяки добрій поведінці та стійкості ми завоювали повагу багатьох тюремників.

За декілька місяців мене звільнили, і я, врешті від’ївшись, знову почав піонерувати. Піонерів тоді було мало, тож мене попросили проповідувати на віддалених фермах у Південній Австралії самому, без напарника. Я погодився і відплив кораблем до півострова Йорк, взявши з собою велосипед і все необхідне для проповідування. Коли я прибув до Йорку, сім’я зацікавлених сказала, що я можу зупинитися в заїзді. Там одна добра пані обходилася зі мною, як з рідним сином. Протягом дня я їздив курними дорогами, проповідуючи в містечках, розкиданих по півострову. Щоб дістатися до віддалених куточків, я інколи ночував у невеличких готелях або заїздах. Так я проїжджав сотні кілометрів і мав багато приємних випадків у служінні. Мене ніколи надміру не турбувало те, що я не маю напарника. Увесь той час я відчував на собі турботу Єгови і наближався до нього.

З’являється почуття безпорадності

У 1946 році я отримав листа із пропозицією розпочати роз’їзну працю, стати служителем братів (тепер це районний наглядач). Це означало, що потрібно буде відвідувати збори, які належать до певного району. Чесно кажучи, виконувати обов’язки, пов’язані з цим призначенням, мені було досить важко. Якось я випадково почув, що́ сказав один брат: «Гарольд на сцені так собі, але він добрий проповідник». Ці слова мене надзвичайно підбадьорили. Я чудово знав, що з мене не дуже добрий промовець і організатор, але був упевнений, що головне для християнина — це проповідування.

У 1947 році в Австралію приїхали Натан Норр і Мілтон Геншель, брати з бруклінського всесвітнього центру Свідків Єгови. Їхній візит приніс чимало радості, адже з 1938 року, коли приїжджав брат Рутерфорд, більше нікого з всесвітнього центру тут не було. У зв’язку з цим візитом в Сіднеї провели великий конгрес. Як і багатьох  інших молодих піонерів, мене цікавило навчання для місіонерів, яке проводили в «Ґілеаді» — нещодавно відкритій біблійній школі Товариства «Вартова башта». Вона була в Південному Лансінгу, що у штаті Нью-Йорк (США). Декого з присутніх на конгресі цікавило, чи потрібно бути високоосвіченим, щоб навчатися в цій школі. Та брат Норр пояснив, що коли ми можемо прочитати статтю з «Вартової башти» і запам’ятати головні думки, то, напевно, дамо собі раду в «Ґілеаді».

Я думав, що через свою недостатню освіченість не потраплю в цю школу. Але, на моє превелике здивування, через кілька місяців мене попросили подати заяву на навчання в «Ґілеаді». Трохи згодом, у 1950 році, мене запросили в 16-й клас. Це був чудовий час, бо саме тоді я став більш упевненим у собі, адже я усвідомив, що досягнення в навчанні не є головним чинником успіху. Головне — бути старанним і покірним. Викладачі заохочували нас докладати у навчанні всіх зусиль. Я слухався їхніх порад і робив добрий поступ. Тож моє навчання було досить успішним.

Із посушливого континенту на барвистий острів

Після випуску мене та ще двох братів з Австралії призначили служити в Цейлоні (тепер Шрі-Ланка). У вересні 1951 року ми прибули в столицю, місто Коломбо. Було спекотно і вогко. Ми потрапили у вир раніше незнайомих відчуттів: усе виглядало по-іншому, звідусіль линули невідомі звуки, доносились незнайомі запахи. Коли ми зійшли з корабля, один місіонер, який вже служив у тій країні, привітався зі мною, вручивши запрошення на публічну промову, котру мали виголошувати в неділю на міській площі. Я дуже здивувався, побачивши на запрошенні своє ім’я: я мав бути промовцем! Уявіть собі, що я відчував! Але роки піонерського служіння в Австралії навчили мене приймати всі призначення, які я отримував. Тож з допомогою Єгови я виголосив цю промову. У місіонерському домі в Коломбо вже жили четверо неодружених братів. Приєднавшись до них, ми втрьох теж почали битися над нелегкою сингальською мовою і проповідувати. Багато часу ми працювали поодинці, тож дуже раділи, що місцеві мешканці ставилися до нас прихильно і виявляли гостинність. Незабаром кількість присутніх на зібраннях почала зростати.

Через деякий час я став серйозно цікавитися Сибіл, однією привабливою піонеркою. Ми познайомились на кораблі, коли я їхав на навчання в «Ґілеад», а вона — на міжнародний конгрес в Нью-Йорк. Згодом Сибіл закінчила 21-й клас «Ґілеаду» і в 1953 році була призначена служити в Гонконзі. Я вирішив листуватися з нею. Наше листування тривало до 1955 року, а тоді Сибіл приїхала в Цейлон і ми одружилися.

Нашим першим призначенням як місіонерської пари була Джафна, місто на півночі Шрі-Ланки. Усередині 1950-х через політичні незгоди почалися поділення між сингальськими і тамільськими громадами. Це вилилося в збройний конфлікт, який тривав кілька десятиліть. У ті важкі роки було так приємно бачити, як сингальські і тамільські Свідки місяцями надавали одне одному притулок! Ці випробування зміцнили віру братів.

 Проповідуємо і навчаємо у Шрі-Ланці

Щоб пристосуватись до проповідування в індуських і мусульманських громадах, необхідні були наполегливість і терпіння. Але це допомогло нам зрозуміти обидві культури і побачити їхні привабливі особливості. Іноземці рідко їздили місцевими автобусами, тож люди часто з цікавістю розглядали нас. Сибіл вирішила відповідати широкою усмішкою. Як же приємно було бачити, коли у відповідь зацікавленість на обличчях переростала у щиру усмішку!

Одного разу нас зупинили на дорожній заставі. Після того, як вартовий розпитав нас, звідки ми і куди прямуємо, його питання стали більш приватними.

— Хто ця жінка?

— Це моя дружина,— відповів я.

— Скільки ви одружені?

— Вісім років.

— У вас є діти?

— Ні.

— Та ви що! Ви ходили до лікаря?

Ця неудавана цікавість спочатку дивувала нас, але потім ми зрозуміли, що місцеві люди просто щиро цікавляться іншими. Це, по суті, одна з їхніх найпривабливіших рис. Усе, що потрібно,— це тільки постояти кілька хвилин у якомусь людному місці, і до вас обов’язково хтось підійде і привітно запитає, чи може чимось допомогти.

Переміни і спогади

Минали роки, і ми, окрім місіонерського служіння на Шрі-Ланці, мали ще й інші призначення. Я служив районним та обласним наглядачем, а також був членом комітету філіалу. У 1996 році мені було понад 70. Оглядаючись у минуле, я міг з радістю згадувати 45 років місіонерського служіння у Шрі-Ланці. На першому зібранні, яке я відвідав у Коломбо, було приблизно 20 присутніх. А в 1996 році це число вже становило більш ніж 3500! Ми з Сибіл ставилися до багатьох із цих братів і сестер, як до своїх духовних дітей та внуків. І все ж у країні було ще чимало роботи, яка вимагала молодечої енергії та здібностей. Тож, усвідомлюючи це, ми прийняли пропозицію Керівного органу провернутися до Австралії. На наше місце у Шрі-Ланку приїхали молодші пари, добре підготовлені до місіонерського служіння.

Мені скоро буде 83 роки, і ми з Сибіл тішимося, що стан нашого здоров’я все ще дозволяє нам служити спеціальними піонерами в Аделаїді. Служіння допомагає нам зберігати свій розум активним і пристосовуватися до змін. Воно ж допомагає нам знову звикати до життя в цій країні, яка так відрізняється від Шрі-Ланки.

Єгова безперестанку піклується про наші матеріальні потреби. Також брати і сестри в місцевому зборі виявляють до нас багато любові та підтримують нас. Нещодавно я одержав нове призначення. Буду служити секретарем нашого збору. Тож я і далі бачу: якщо з усіх сил намагаюся вірно служити Єгові, моє навчання не припиняється. Оглядаючись у минуле, я просто не можу надивуватись, як сільський хлопець-веселун міг отримати таке чудове навчання, навчання, яке триває все життя.

[Ілюстрація на сторінці 26]

У день нашого весілля, 1955 рік.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Проповідую з Раганом Кадіргамаром, місцевим братом, 1957 рік.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Із Сибіл сьогодні.