Життєпис

Рясні благословення за невгасимий місіонерський дух

РОЗПОВІВ ТОМ КУК

Післяобідню тишу розірвали постріли. Кулі засвистіли між деревами в нашому саду. Що це таке? Невдовзі ми дізнались, що стався переворот і тепер Угандою править генерал Іді Амін. Це було 1971 року.

ЧОМУ ми з дружиною Енн переїхали з відносно мирної Англії до цієї неспокійної африканської країни? Взагалі-то я люблю пригоди, але головна причина — це те, що батьки своїм прикладом ревного служіння Царству запалили в мені місіонерський дух.

Я пригадую, як спекотного серпневого дня 1946 року батьки познайомилися зі Свідками Єгови. Мені здавалося, що година спливала за годиною, а мама з татом все стояли на порозі і говорили з двома гостями. Це були Фрейзер Бредбері і Меймі Шрів, які приходили до нас ще багато разів, і протягом наступних місяців життя нашої сім’ї надзвичайно змінилось.

Батьки подають приклад мужності

Мої батьки брали активну участь у житті суспільства. Наприклад, поки вони ще не вивчали Біблію, на нашому будинку висів величезний портрет Уїнстона Черчілля. Під час післявоєнних виборів у нашому домі збиралися місцеві члени Консервативної партії. Батьки були знайомі з відомими релігійними і громадськими діячами. Хоч мені тоді було лише дев’ять років, я помітив, як приголомшила  наших родичів новина про те, що ми стаємо Свідками Єгови.

Приклад знайомих Свідків, які безстрашно і від усієї душі служили Богу, спонукав моїх батьків до активної проповідницької діяльності. Незабаром на ринку в нашому селі Спондоні тато вже виголошував через підсилювач промови просто неба, а ми, діти, стояли у найбільш помітних місцях і тримали журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Мушу визнати, що коли до мене підходили однокласники, я волів провалитися крізь землю.

Дивлячись на активність батьків, моя старша сестра Дафні почала піонерське служіння. У 1955 році вона закінчила біблійну школу «Ґілеад» Товариства «Вартова башта» і була призначена місіонером в Японію *. Моя молодша сестра Зої припинила служити Єгові.

Тим часом я вчився на ілюстратора-графіка. У ті часи молоді люди, з якими я навчався, були поглинуті питанням про обов’язкову військову повинність. Коли я розповів їм, що відмовляюся служити в армії через своє сумління, вони подумали, що я жартую. Тож у мене було чимало нагод поговорити з деякими студентами, використовуючи Біблію. Незабаром мене засудили на 12 місяців позбавлення волі за відмову йти в армію. Одна студентка з мого художнього коледжу, яка зацікавилась тим, що говорить Біблія, згодом стала моєю дружиною. Але нехай Енн сама розповість вам, як вона пізнала правду.

Як Енн пізнала правду

«Мої батьки не були віруючими, тож мене не хрестили. Однак мене дуже цікавила релігія, і я ходила в церкви, які відвідували мої друзі. Біблія зацікавила мене, коли я підслухала жваві дебати Тома і ще одного Свідка зі студентами нашого коледжу. Мене вразило, що Тома та інших Свідків посадили у в’язницю за відмову од військової служби.

Ми переписувались з Томом, поки він перебував в ув’язненні, і мій інтерес до Біблії поглиблювався. Я переїхала до Лондона, щоб продовжити навчання. Там я погодилась вивчати Біблію з Мюріел Альбрехт. Мюріел раніше служила місіонеркою в Естонії. Вона зі своєю мамою завжди дуже підбадьорювали мене. Не пройшло й місяця, як я почала ходити на зібрання і пропонувати журнали «Вартова башта» і «Пробудись!» на залізничному вокзалі Вікторія.

Я ходила у збір в районі Саутворк на півдні Лондона. Цей збір складався з духовних братів і сестер різних національностей, багато з них були досить бідними. Вони не знали мене, але прийняли, як рідну. Саме любов цього збору переконала мене, що я знайшла правду. Я охрестилась 1960 року».

Обставини змінюються, а цілі залишаються

Пізніше, того ж 1960 року, ми з Енн одружились і збиралися розпочати місіонерське служіння. Однак наші обставини змінилися: виявилось, що у нас буде дитина. Після народження дочки Сари ми  і далі хотіли служити в країні, де мало вісників Царства. Я подав заяви на роботу в кілька країн і врешті-решт у травні 1966 року з Міністерства освіти Уганди надійшов лист, який підтверджував, що для мене є посада. Тоді Енн була вагітна другою дитиною. Дехто сумнівався, чи варто у такій ситуації піднімати питання про переїзд. Наш лікар сказав: «Якщо ви хочете переїхати, то мусите зробити це до сьомого місяця вагітності». Тому-то ми, не зволікаючи, вирушили в Уганду. Через це наші батьки побачили свою другу онуку, Рейчел, лише коли їй було вже два рочки. Тепер ми, самі маючи онуків, можемо сповна оцінити саможертовність наших батьків.

Коли ми прибули 1966 року в Уганду, нам було радісно і страшно водночас. Щойно ми ступили на землю з трапа літака, як нас приголомшило буяння кольорів. Тут все було дуже яскраве. Спочатку ми поселилися неподалік містечка Іґанґа, що за 50 кілометрів від міста Джинджа, розташованого у верхів’ї річки Ніл. У нашій околиці не було Свідків Єгови, лише група в Джинджі. Нею опікувалися місіонери Гілберт і Джоан Уолтерси та Стівен і Барбара Гарді. Аби більше допомагати групі, я попросив роботодавців перевести мене працювати в Джинджу, і ми переїхали невдовзі після народження Рейчел. Нам було радісно служити з невеликою групою вірних Свідків і бачити, як вона перетворюється на другий збір в Уганді.

Служимо сім’єю за кордоном

Ми з Енн вважаємо, що ліпшого середовища для виховання дітей нам не можливо було бажати. Ми мали приємність працювати пліч-о-пліч з місіонерами з різних країн та допомагати зовсім новому збору. Любили ми також товариство наших угандійських братів і сестер, які часто заходили до нашої домівки. Особливо підбадьорювали нас Стенлі і Есінала Макумба.

Однак у гості приходили не тільки брати, адже довкола жила сила-силенна тварин і птахів. Уночі з Нілу виходили бегемоти і підходили впритул до нашого дому. Яскраві спогади я маю і від візиту до нашого саду шестиметрового пітона. Іноді ми вирушали поспостерігати за тваринами у заповідниках, де леви та інші дикі звірі жили на привіллі.

Ми були рідкісним видовищем для місцевих жителів, адже їм ніколи не доводилось бачити дитячий візочок. Під час проповідування від дому до дому нас завжди оточувала юрма дітлахів. Люди  з повагою розглядали нас, а потім торкалися білої дитини. Проповідувати було суцільним задоволенням, тому що люди ставилися до нас дуже ввічливо. Ми легко починали біблійні вивчення і думали навіть, що кожен тут пізнає правду. Але багатьом було надто важко відмовитись від небіблійних традицій. І все ж досить багато людей прийняли високі біблійні норми моралі, і збір зростав. Історичною подією для нас став наш перший районний конгрес 1968 року у Джинджі. Ніколи не забуду, як деякі з наших зацікавлених хрестились у Нілі. Проте невдовзі прийшов кінець мирному життю.

Заборона — перевірка віри і винахідливості

У 1971 році генерал Іді Амін захопив владу в країні, і в Джинджі почалося страшне безладдя. Ми пили чай у себе в саду, і саме тоді сталося те, що описано на початку статті. Протягом наступних двох років з країни виселили чимало людей азіатського походження. Більшість іноземців виїхала, і в школах та лікарнях майже не залишилось спеціалістів. Потім надійшла прикра новина: діяльність Свідків Єгови заборонено. Заради безпеки Міністерство освіти перевело нас з Енн у столицю Уганди, Кампалу. Цей переїзд був вигідний з двох причин. У Кампалі нас не дуже знали, отже ми мали більшу свободу пересування. Крім того, в столиці було чимало роботи в зборі й у проповідуванні.

Браєн і Меріон Уоллес з двома дітьми були в подібній ситуації, і вони теж залишились в Уганді. Ми дуже дорожили їхнім товариством, адже нам довелось у ті важкі часи разом служити в кампальському зборі. Особливо підбадьорювали тоді прочитані колись розповіді про служіння братів під час заборони в інших країнах. Ми збиралися маленькими групами раз на місяць, а великі зібрання проводили в Ботанічному саду Ентеббе, вдаючи, що влаштували пікнік. Наші дочки були в захваті від цього.

У служінні необхідна була велика обережність. Якби білі люди ходили по домах угандійців, то привертали б надто багато уваги до себе. Тому ми проповідували в магазинах, учбових закладах та багатоквартирних будинках. Наприклад, у магазині я просив товар, якого, як мені  було відомо, вже ніхто не продавав, як-от цукор чи рис. Коли крамар висловлював жаль з приводу ситуації в країні, я розповідав йому про Царство. Такий підхід приносив успіх. Час від часу я не тільки мав можливість знову прийти в магазин на повторні відвідини, але й отримував трохи дефіцитного товару.

А тим часом насильство у країні вирувало дедалі більше. Через подальше погіршення стосунків між Угандою і Великобританією мій контракт не продовжили. Тому 1974 року, проживши в Уганді вісім років, ми з сумом попрощалися з місцевими братами. Однак місіонерський дух у нас не згас.

До Нової Гвінеї

У січні 1975 року ми скористалися можливістю поїхати працювати у Папуа — Нову Гвінею. Так почався восьмирічний період нашого радісного служіння у цій тихоокеанській країні. Нам було цікаво і корисно жити поряд з братами і разом з ними служити.

Час перебування у Папуа — Новій Гвінеї наша сім’я пам’ятає як «драматичний період», тобто період біблійних драм. Щороку ми брали участь у підготовці драми для обласного конгресу. Це приносило величезне задоволення! Ми спілкувалися з багатьма сім’ями, члени яких мали духовний склад розуму, і вони добре впливали на наших дочок. Наша старша дочка, Сара, вийшла заміж за спеціального піонера Рея Сміта. Вони служили спеціальними піонерами неподалік кордону з Західним Іріаном (тепер провінція Папуа в Індонезії) і жили в трав’яній хатинці в одному із сіл. Сара каже, що тоді вона багато чого навчилась.

Пристосовуємось до зміни обставин

Прийшов час, коли мої батьки потребували додаткової опіки. Вони вирішили не викликати нас до Великобританії, а погодились приєднатися до нас, і ми всі разом 1983 року переїхали в Австралію. Батьки провели певний час також з моєю сестрою Дафні, яка продовжувала служити в Японії. Після смерті матері й тата ми з Енн стали повночасними піонерами, а це був крок до нелегкого виду служіння.

Щойно ми почали піонерське служіння, як нас запросили в районну роботу. З дитинства я сприймав візит районного наглядача як особливу подію. Тепер я сам став районним наглядачем. Виявилось, що це одне з найскладніших призначень, які ми мали до того часу. Але Єгова неодноразово допомагав нам особливим чином, як ніколи раніше.

Під час візиту в Австралію зонального наглядача Теодора Ярача 1990 року ми запитали його, чи він вважає, що ми застарі для повночасного служіння за кордоном. Він сказав: «А що ви думаєте про Соломонові острови?» Отже, коли і Енн, і мені було вже за п’ятдесят, ми вперше отримали офіційне місіонерське призначення.

 Служимо на «островах щастя»

Соломонові острови іноді називають «островами щастя». І справді, щастям були сповнені понад десять років нашого служіння там. Ми відчули на собі доброзичливість братів і сестер, коли я служив там обласним наглядачем. Нас зворушувала гостинність братів, до того ж вони дуже терпеливо ставились до моїх намагань пояснити щось піджином Соломонових островів, мовою, яка має, мабуть, найменшу у світі кількість слів.

Невдовзі після нашого прибуття на Соломонові острови наші противники намагалися перешкодити використанню Залу конгресів. Англіканська церква подала в суд на Свідків Єгови, заявляючи, що Зал конгресів у місті Хоніара збудований частково на їхній ділянці. Уряд підтримав скаргу, і тому ми звернулися з апеляцією до Верховного суду. Від його рішення залежало, чи новий Зал на 1200 місць знесуть чи ні.

Нашу справу розглядали в суді цілий тиждень. Під час розгляду справи адвокат опонентів тримався вкрай гордо і самовпевнено. Зате потім наш адвокат брат Уоррен Каткерт з Нової Зеландії пункт за пунктом повністю розбив обвинувачення. У п’ятницю про події, що розігралися в суді, вже знало дуже багато людей, тож у залі суду було тісно. Прийшли і церковні сановники, і державні службовці, і наші християнські брати. Пригадую помилку у плані судових засідань: «Уряд Соломонових островів і церква Меланезії проти Єгови». Ми перемогли.

Відносний спокій на «островах щастя» тривав недовго. Знову ми з Енн перебували в країні, яку внаслідок військового перевороту захопила хвиля насильств. Етнічна ворожнеча переросла у громадянську війну. Уряд було скинуто 5 червня 2000 року, і столиця потрапила під контроль озброєних повстанців. На кілька тижнів наш Зал конгресів став притулком для бездомних. Влада була вражена тим, що християнські брати з ворожих етнічних груп жили під одним дахом у Залі конгресів, як одна мирна сім’я. Це було чудове свідчення!

Навіть повстанці поважали нейтралітет Свідків Єгови. Завдяки цьому нам вдалось переконати одного командира дозволити нашій вантажівці з літературою та іншим вантажем проїхати до маленької групи братів на території, контрольованій ворожою армією. Коли ми знайшли сім’ї, що були відірвані від нас протягом кількох місяців, ніхто не міг стримати сліз.

Численні причини для вдячності

Роздумуючи над життям, яке ми провели в служінні Єгові, ми бачимо, скільки в нас причин для вдячності. Наприклад, ми маємо батьківське щастя, тому що обидві наші дочки зі своїми чоловіками, Реєм і Джоном, продовжують вірно служити Єгові. Вони були надійною опорою для нас у місіонерському призначенні.

Протягом останніх 12 років ми з Енн служимо у філіалі на Соломонових островах, і за цей час кількість вісників Царства тут подвоїлась і тепер перевищує 1800. Недавно я удостоївся особливої честі пройти навчання у Школі для членів Комітетів філіалів, яка проходила у Патерсоні (Нью-Йорк). Справді, ми прожили насичене життя, багате на благословення за невгасимий місіонерський дух.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 23]

У день нашого весілля, 1960 рік.

[Ілюстрація на сторінці 24]

В Уганді Стенлі і Есінала Макумба завжди дуже підбадьорювали нашу сім’ю.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Сара заходить у сусідську хатину.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Я навчав жителів Соломонових островів за допомогою своїх малюнків.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Зустріч з віддаленим збором на Соломонових островах.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Наша сім’я сьогодні.