Життєпис

Щасливий той, чиїм Богом є Єгова

РОЗПОВІВ ТОМ ДІДУР

За оренду залу вже було заплачено. На конгрес у містечку Порк’юпайн-Плейнз, що в Саскачевані (Канада), мало приїхати близько 300 осіб. Проте у середу почав падати сніг, а до п’ятниці розігралася хуртовина. Видимість була нульова, температура впала до мінус 40 градусів. Отож програму слухало лише 28 осіб, включаючи дітей. На цьому конгресі я вперше виконував обов’язки районного наглядача. Мені було 25 років, і я дуже переживав. Але перш ніж ви дізнаєтесь про те, що сталося тоді, розповім, як мені випала честь почати районне служіння.

У НАШІЙ сім’ї я був сьомим з восьми дітей. У мене були тільки брати: Білл, Метро, Джон, Фред, Майк і Алекс. У 1925 році народився я, а після мене — молодший брат Уоллі. Мої батьки, Майкл і Анна, мали невеличку ферму неподалік містечка Україна, що в Манітобі. Тато працював на залізниці в дільничній бригаді, а оскільки його кімната в робочому гуртожитку не дуже підходила для великої родини, то ми, діти, залишались з мамою на фермі. Більшість часу тата не було вдома, тож обов’язок виховання дітей лягав на мамині плечі. Періодично вона їздила на тиждень або й більше до батька. Отож вона навчила нас готувати, пекти і вести господарство. Оскільки наша родина належала  до греко-католицької церкви, мама дбала, аби ми напам’ять вчили молитви і брали участь у релігійних обрядах.

Пізнаю біблійну правду

Інтерес до Біблії виник у мене ще в юності. Наш сусід, Свідок Єгови, регулярно приходив до нас і читав уривки з Біблії про Боже Царство, Армагеддон та блага, які будуть у новому світі. Маму це зовсім не цікавило, а Майку й Алексу сподобалось. Під час Другої світової війни вони навіть відмовились від військової служби на підставі релігійних міркувань. Майку присудили невеликий термін ув’язнення, а Алекса вислали у виправно-трудовий табір в Онтаріо. Згодом правду прийняли Фред і Уоллі, а троє старших братів ні. Багато років мама була проти правди, але пізніше, на наше здивування, повірила в Єгову. Вона охрестилася, коли їй виповнилося 83 роки. Померла у 96 років. Батько незадовго до смерті теж добре ставився до правди.

Коли мені було 17 років, я поїхав до Вінніпега шукати роботу і тих, хто допоміг би мені вивчати Біблію. Тоді діяльність Свідків Єгови була заборонена, але зібрання проводились регулярно. Зустріч, на яку я прийшов уперше, проходила в приватному помешканні. Я виріс на традиціях греко-католицької віри, і почуте видавалось мені спочатку дивним. Однак мало-помалу я зрозумів, чому поділ людей на духівництво і мирян не має біблійних підстав, а також чому Бог не схвалює те, що духівництво благословляє військові заходи (Ісаї 2:4; Матвія 23:8—10; Римлян 12:17, 18). Я вважав, що сподіватись жити в раю на землі логічніше, ніж очікувати вічного життя десь на небі.

Я переконався, що знайшов правду, і присвятився Єгові, а 1942 року охрестився у Вінніпезі. Наприкінці того ж року заборону на діяльність Свідків Єгови в Канаді було знято, тож праця проповідування почала швидко просуватися. Біблійна правда дедалі глибше впливала на моє серце. Я став служителем у зборі, а також брав участь у кампаніях з виголошення публічних промов та проповідував у непризначеній території. Величезну роль у моєму духовному рості відіграли великі конгреси в США.

Розширюю своє служіння Єгові

У 1950 році я став піонером і в грудні того ж року був запрошений служити районним наглядачем. Мені випала честь вчитися в околицях Торонто у досвідченого і вірного брата Чарлі Хепверта. Крім того, останній тиждень навчання я провів зі своїм братом Алексом, який служив районним наглядачем у Вінніпезі.

Описаний на початку конгрес, на якому я вперше виступав у ролі районного наглядача, міцно закарбувався в моїй пам’яті. Звичайно, я переживав. Наш обласний наглядач, брат Джек Натан, потурбувався про те, щоб кожен мав якесь доручення і не нудьгував. Ми провели скорочену програму з учасниками, які були присутні. Кожен по черзі розповідав випадки зі служіння, демонстрував вступи для проповідування від дому до дому, способи проведення повторних відвідин та біблійних вивчень. Ми також співали пісні Царства. Харчів було вдосталь. Майже кожні дві години ми пили каву з пирогом. Спали хто на лавках і сцені, а хто на підлозі. У неділю зранку снігова буря трохи вщухла, тож на публічній промові було вже 96 присутніх. На цьому конгресі я навчився,  як зараджувати собі у важких ситуаціях.

Потім, отримавши нове призначення у районному служінні, я мав відвідувати братів на півночі провінції Альберта, у Британській Колумбії та у території Юкон — землі біля полярного кола. Я їздив важкопрохідним Аляскинським шосе (на відстань 1477 кілометрів) з Досон-Крік в Британській Колумбії до Вайтгорса в Юконі. Щоб подорожувати і проповідувати по дорозі, мені потрібно було витривалості й обережності, тому що снігові лавини, слизькі гірські схили та погана видимість через вітер зі снігом створювали великі труднощі.

Я не раз дивувався, як правда проникала на Крайню Північ. Одного разу ми з Вальтером Левковічем постукали у непримітну маленьку хатку неподалік Лоуер-Пост, що в Британській Колумбії, на Аляскинському шосе, ближче кордону з територією Юкон. Ми зрозуміли, що в цій хатині хтось живе, бо помітили, як у крихітному віконечку блимнуло світло. Була приблизно дев’ята вечора. Стукаємо. Чоловічий голос запрошує увійти. Заходимо. Що за дивина! Літній чоловік, розтягнувшись на своєму ліжку, читає журнал «Вартова башта»! До того ж його журнал новіший за наш. Незнайомець розказав, що отримав журнал авіапоштою. А ми не могли отримати останніх журналів тому, що не були у зборі вже більше тижня. Чоловік представився Фредом Бергом. Хоча він передплачував наші журнали вже кілька років, Свідки Єгови прийшли до нього вперше. Фред залишив нас на ніч. Ми поділилися з ним багатьма біблійними істинами і домовилися, що Свідки, які регулярно бувають у цих місцях, відвідуватимуть його.

Протягом кількох років я служив у трьох малих районах. Вони простягались зі сходу на захід на 3500 кілометрів: від Ґранд-Прері, що в провінції Альберта, до Кадьяка, що на Алясці.

Я з радістю дізнався, що навіть у цих віддалених місцях  Єгова виявляє незаслужену ласку і Божий дух впливає на розум та серце схильних до вічного життя людей. Серед них був і Генрі Лепайн з Доусон-Сіті (тепер Доусон), що в території Юкон. Генрі жив у віддаленій місцевості. Понад 60 років він не виїжджав за межі золотих копалень. Однак дух Єгови спонукав цього 84-річного чоловіка здолати понад 1600 кілометрів до міста Анкоридж, щоб побувати на районному конгресі, хоча він ще навіть не відвідував зібрань збору. Генрі з захопленням слухав програму і насолоджувався спілкуванням з братами. Потім він повернувся у Доусон-Сіті. Цей чоловік залишився вірним до кінця своїх днів. Багато знайомих Генрі хотіли знати, що ж спонукало старого вирушити у далеку путь. Завдяки своїй цікавості ще кілька літніх людей пізнали правду. Отже, таким чином Генрі дав хороше свідчення.

Незаслужена ласка Єгови

У 1955 році я з радістю отримав запрошення у 26-й клас «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта». Навчання у цій школі зміцнило мою віру і допомогло наблизитися до Єгови. По закінченні мене призначили продовжувати районне служіння в Канаді.

Приблизно протягом року я служив у провінції Онтаріо. Потім знову отримав призначення на північ. І досі у мене перед очима постають мальовничі шляхи, які оперізують чисті, іскристі озера і звиваються по горах із засніженими верхів’ями. Влітку долини і луки вкриваються тут барвистим килимом з квітів. Повітря свіже, вода чиста. Ведмеді, вовки, лосі, карибу та інша дика звірина бродить тут безпечно, вільно.

І все-таки на Алясці буває нелегко. Не тільки через мінливу погоду, але й через великі відстані. Мій район простягався зі сходу на захід 3200 кілометрів. У ті часи районному наглядачу не надавали машини. Місцеві брати люб’язно возили мене від одного збору до іншого. Але бувало, що я добирався автостопом на вантажівках або з туристами.

Саме так я долав шлях по Аляскинському шосе між селищем Ток на Алясці і Майл 1202, околицею Скотті-Крік. У цих пунктах на відстані близько 160 кілометрів були митні пости. Я пройшов американський кордон через Ток, а звідти мене підвезли щось із 50 кілометрів. Потім не було жодної машини, і я йшов приблизно десять годин, подолавши понад 40 кілометрів. Лише згодом я дізнався, що майже відразу, як я пройшов митний контроль, всі машини на цьому шляху були затримані через сніговий обвал неподалік від митниці. Перед дванадцятою ночі температура впала десь до мінус 25 градусів, а до найближчого сховку залишалося ще 80 кілометрів. Мені просто необхідно було знайти місце, де я міг би відпочити.

Коли я вже ледве йшов, то край дороги помітив покинуту машину. Її замело снігом. Мені подумалось, що якби я заліз всередину і поспав на сидінні, то зміг би пережити цю холодну ніч. Коли я нарешті  розгріб сніг і відчинив дверцята, то побачив, що всередині нічого, окрім металічного каркаса, немає. На щастя, трохи далі по дорозі я знайшов пусту хатину. Важко було пробратися в неї і запалити вогонь, але я все ж зміг відпочити там кілька годин. Вранці мене підвезли до найближчого притулку, де врешті-решт я поїв і зайнявся своїми зраненими пальцями.

Єгова сприяє зросту на півночі

Перший візит до міста Фербенкс дуже підбадьорив мене. Ми успішно проповідували. На публічну промову тої неділі прийшло близько 50 людей. Зібрання відбувалось у маленькому місіонерському домі, де жили Вернер і Лоран Дейвіс. Щоб чути промову, люди виглядали із кухні, спальні та коридору. Така кількість слухачів показала нам, що у Фербенксі потрібен Зал Царства. Тож з допомогою Єгови ми купили доволі великий будинок — колишній танцювальний зал — і перенесли його на відповідну земельну ділянку. Викопали колодязь, встановили туалети і систему опалювання. За рік у Фербенксі вже був зручний Зал Царства. Потім ми добудували кухню. І 1958 року тут пройшов обласний конгрес, на якому було 330 присутніх.

Влітку 1960 року я вирушив на машині у довгу подорож до всесвітнього центру Свідків Єгови в Нью-Йорку, щоби пройти курс перепідготовки роз’їзних наглядачів США і Канади. Там брат Натан Норр та інші відповідальні брати обговорили зі мною можливість організації філіалу на Алясці. Через кілька місяців стало відомо, що з 1 вересня 1961 року на Алясці буде свій філіал. Керувати його роботою призначили брата Ендрю Коха Вагнера. Він з дружиною Вірою служив у Брукліні протягом 20 років і, крім того, мав досвід у роз’їзній роботі. Створення філіалу на Алясці принесло велику радість, оскільки відтоді районним наглядачам не треба було вже так багато їздити і вони могли більше зосередитись на конкретних потребах зборів та віддалених територій.

Літо 1962 року для північного регіону було радісним. На Алясці відбулося урочисте відкриття філіалу, а в місті Джуно пройшов обласний конгрес. Крім того, у Джуно і Вайтгорсі, що в території Юкон, постали Зали Царства, а на віддалених територіях було створено кілька нових груп.

Повернення у Канаду

Багато років я переписувався з Маргаритою Петрас із Канади. Рита, як її звичайно звали, почала піонерське служіння 1947 року, закінчила школу «Ґілеад» 1955 року і служила піонером на сході Канади. Я освідчився їй, і вона погодилась вийти за мене заміж. Ми одружилися у Вайтгорсі в лютому 1963 року. На початку осені того ж року мене призначили в район на заході Канади, де ми з радістю служили протягом 25 років.

Через стан здоров’я 1988 року нас призначили спеціальними піонерами у Вінніпег, що в Манітобі. У той же період протягом п’яти років ми відповідали за Зал конгресів. І досі ми, наскільки можемо, беремо участь у радісній праці роблення учнів. У районному служінні ми починали багато біблійних вивчень, які потім продовжували інші. Тепер, з незаслуженої ласки Єгови, ми не лише починаємо вивчення, але й тішимось, коли люди роблять поступ та охрещуються.

Я переконаний у тому, що служіння Єгові — це найліпший спосіб життя. Це служіння сповнене змісту, приносить задоволення і щодня поглиблює любов до Єгови. Саме це і сприяє справжньому щастю. Хоч би яке теократичне завдання ми отримали чи хоч би де жили, завжди бачимо правдивість слів псалмоспівця: «Щасливий народ, якому Бог — Господь!» (Псалом 144:15, Хом.).

[Ілюстрація на сторінках 24, 25]

В роз’їзній роботі.

[Ілюстрація на сторінці 25]

У Генрі Лепайна в Доусон-Сіті. Я ліворуч.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Перший Зал Царства в Анкориджі.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Ми з Ритою, 1998 рік.