НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ читач відразу помітить, що чоловіки, які писали Біблію, були чесними і відвертими. Це ще один чинник, який вселяє довіру до Святого Письма.

Укладачі Біблії щиро визнавали свої прогріхи та недоліки. Наприклад, Мойсей розповів про помилку, за яку дорого поплатився (Числа 20:7—13). Асаф зізнався, що заздрив добробуту безбожних людей (Псалом 73:1—14). Йона написав про свою неслухняність і про обурення, яке охопило його, коли Бог виявив милосердя до розкаяних грішників (Йони 1:1—3; 3:10; 4:1—3). А Матвій не приховував, що покинув Ісуса в ніч його арешту (Матвія 26:56).

Укладачі Єврейських Писань відверто розповідали про нарікання і непокору, які виявляли їхні співвітчизники (2 Хронік 36:15, 16). Викриваючи ганебну поведінку свого народу, вони не щадили навіть царів (Єзекіїля 34:1—10). Така ж відвертість була притаманна й Ісусовим апостолам, які писали листи християнам першого століття. Вони згадували, що у зборах виникали серйозні проблеми. Іноді їх спричиняли окремі християни, у тому числі брати, які займали відповідальне становище (1 Коринфян 1:10—13; 2 Тимофія 2:16—18; 4:10).

Ті, хто писав Біблію, не намагалися «прикрашати» правду, якої дехто міг би соромитись. Перші християни смиренно визнавали, що не були популярними серед людей світу, які вважали їх безглуздими та примітивними (1 Коринфян 1:26—29). Приміром, у Біблії говориться, що до апостолів ставились як до людей «неосвічених й простих» (Дії 4:13).

Укладачі Євангелій не підтасовували фактів, щоб представити Ісуса у більш вигідному світлі. Вони не приховували, що Ісус народився в незаможній сім’ї ремісника, що він не вчився у престижних школах і що більшість людей відкинула його вчення (Матвія 27:25; Луки 2:4—7; Івана 7:15).

Як видно, в Біблії міститься чимало доказів того, що її писали чесні люди. Хіба ж це не привід довіряти цій книзі?