«Священний експеримент» квакерів

У ЛИПНІ 1656 року корабель «Ластівка», що йшов з Барбадосу (Вест-Індія), прибув у Бостон (штат Массачусетс, США). Замісник губернатора колонії Массачусетської затоки Річард Беллінґгем наказав, щоб пасажирок Мері Фішер і Енн Оустін затримали на кораблі. Серед їхніх речей знайшли 100 книжок, про які говорили, що вони містять «згубні, єретичні та блюзнірські вчення».

Ці книжки спалили на міській площі. Потім жінок кинули у в’язницю, роздягли догола і перевірили, чи вони, бува, не відьми. Вікно в їхній камері замурували, і бідні арештантки понад місяць просиділи у цілковитій темряві. Будь-які розмови з ними каралися штрафом у п’ять фунтів. Згодом Мері Фішер і Енн Оустін відправили назад у Барбадос.

Тогочасний історик з іронією допитувався у чиновників: «Як це приїзд двох жінок настрашив вас більше, ніж вторгнення грізної раті?». Насправді ці дві «небезпечні» жінки були місіонерками, які першими збиралися поширити в Північній Америці вчення квакерів. Хто ж такі квакери і чому їх так боялися?

Товариство друзів

Релігійне товариство друзів, членів якого називали квакерами, виникло в XVII столітті в Англії. Його засновником був Джордж Фокс (1624—1691 рр.), який народився в сім’ї ткача в Лестерширі. Почувши нібито голос з неба, Фокс вирішив, що може сам, без будь-чиєї допомоги спілкуватися з Богом і отримувати просвітлення. Як сказано в книжці «Історія релігій американського народу» (англ.), «вважається, що Товариство друзів виникло 1652 року».

Чому Товариство друзів отримало назву квакери (від англ. quake — трястись, тремтіти)? В одному джерелі пояснюється, що «перед тим, як отримати божественне відкриття, вони починали швидко і рвучко рухатися». В іншій публікації говориться, що члени Товариства «тремтіли від благоговіння перед безмежною чистотою і величністю Бога». Квакери хотіли знайти релігійну правду і відродити християнство I століття.

Квакери заявляли, що їх провадять біблійні пророки, святий дух, Христові апостоли та внутрішнє  «світло», або «голос» духовної правди. На їхніх зібраннях усі сиділи мовчки, чекаючи на особисте звернення Бога. Якщо хтось його отримував, то передавав свідоцтво всім членам збору *.

Квакери вели просте життя, намагалися бути справедливими, чесними в усьому і не вдаватися до насилля. Вони вважали, що всі християни, у тому числі жінки, повинні брати участь у служінні. Квакери викликали підозри і ненависть тодішнього суспільства, оскільки не визнавали церковного устрою, уникали помпезних церемоній і вважали, що ними керує внутрішній голос, а не клас священиків. Ця релігійна група вирізнялася нестримним місіонерським духом, що і спричиняло найбільше протестів, цькувань, а також перешкод з боку влади.

В Англії квакерів жорстоко переслідували і кидали до в’язниць. Не ліпше їм велося і в Новій Англії. Тут їх чекала смерть або вигнання. Наприклад, у 1659—1661 роках у Бостоні повісили місіонерів Мері Даєр, Вільяма Леддре, Вільяма Робінсона та Мармадука Стівенсона. А один чоловік на ім’я Вільям Бренд отримав 117 ударів по спині просмоленою мотузкою. Деяким квакерам обріза́ли вуха. Але попри всі знущання їхня кількість таки зростала.

Вільям Пенн і «священний експеримент»

У 1681 році почався новий етап в історії квакерів у Північній Америці. Син британського адмірала, молодий англієць Вільям Пенн (1644—1718 рр.), став членом Товариства друзів і згодом заснував колонію, якою керували квакери. Таким чином на принципах квакерства він започаткував політичний експеримент, який назвали «священним». Пенн навіть побував в ув’язненні за те, що займався проповідницькою діяльністю і писав про свої погляди.

Англійський король заборгував батькові Пенна і, аби сплатити свій борг, надав молодому Пенну величезну ділянку землі в Північній Америці. Хартія короля наділила Пенна майже необмеженою владою над новою колонією, яку на честь адмірала Пенна назвали Пенсільванією (в перекладі «Ліси Пенна»). У цій колонії представники різних вір знайшли релігійну свободу.

Спочатку до Америки Пенн послав свого кузена, щоб той заручився підтримкою кількох європейців, які мешкали в межах новоутвореної колонії. Він також мав домовитись про купівлю землі в індіанців. А 1682 року вже сам Пенн піднявся річкою Делавер і вперше побачив свою колонію. У Шакамаксоні (тепер Кенсінгтон у Філадельфії) він уклав з індіанцями вигідну для обох сторін угоду. Потім усього за півтора кілометра від Шакамаксона  Вільям заснував нове поселення і назвав його Філадельфія, що означає «Братерська любов». Поселення швидко розросталося.

Пенн повернувся до Англії і став заохочувати людей переїжджати до нової колонії. Він описував тамтешню широку ріку, чудові землі та ліси, диких тварин і їхнє розкішне хутро. Пенн обіцяв, що уряд колонії забезпечить мирне співіснування представникам різних релігій. Там чекали всіх, хто був готовий підтримати новий устрій: чи торговців, чи бідарів, чи ідеалістів.

У надії вирішити свої соціальні і політичні негаразди туди подались квакери з Англії та Північної Ірландії. З-над Рейну до колонії вирушили меноніти та представники інших релігійних меншин. І оскільки першими поселенцями були здебільшого квакери, Пенн переконано заявив, що на колонію чекає прекрасне майбутнє. Так 1683 року він писав: «Двічі були проведені загальні збори... на яких без жодних дискусій ми прийняли принаймні сімдесят законів». Серед мешканців колонії панувало піднесення, проте недовго.

Сумний кінець експерименту

Статут колонії Пенна гарантував усім жителям свободу совісті. Квакери були пацифістами, тож, коли в колонії поставала потреба застосувати насилля для захисту закону і порядку, з’являлась проблема. Спочатку Пенн для її вирішення призначав своїми представниками не-квакерів, щоб вони, як він писав, «у разі необхідності поводились суворо». Ця проблема загострилась, коли 1689 року виникла загроза війни з Францією.

Крім того, до колонії з’їжджалося багато нових поселенців, більшість з яких не була квакерами. Вони силою відбирали в індіанців землі. Тому з часом квакери залишились у меншості, а стосунки колоністів з корінними мешканцями стали ворожими.

Остаточного краху політична влада квакерів зазнала 1756 року, коли рада колонії на чолі з губернатором оголосила війну індіанцям племен делавер і шоні. У знак протесту квакери пішли з уряду. Отже «священний експеримент» у політиці, який тривав 75 років, закінчився.

Квакери ставали заможнішими, і їхня ревність почала згасати. Ось що написав квакер Самюель Фозерґіл: «[Квакери-поселенці] захопилися цим світом і вже не могли прищеплювати нащадкам ті принципи, про які вже самі забули». З часом серед квакерів виникли різні секти.

Пенн і його прихильники мали благородні наміри і досягли певного успіху. Але вони неправильно розуміли або відкидали вчення Ісуса про те, що його послідовники «не належать світу» (Івана 17:16). До того ж будь-яка спроба поєднати релігію з політикою не має благословення Бога і його Сина та приречена на невдачу (Якова 4:4; 1 Івана 5:19; Псалом 127:1).

[Примітка]

[Рамка на сторінці 12]

«МОЄ ЦАРСТВО НЕ НАЛЕЖИТЬ ЦЬОМУ СВІТУ»

Ці слова Ісуса записані в Івана 18:36. Чому він їх сказав? Відповідь стає очевидною, коли розуміти, що таке Боже Царство. Боже Царство — це всесвітній уряд, про який навчав Ісус Христос, будучи на землі, і який він згодом очолив (Ісаї 9:5, 6; Луки 4:43). Боже Царство не діятиме за посередництвом людських урядів. Воно покінчить з ними і буде єдиним урядом над землею (Даниїла 2:44; 7:13, 14). Саме про це Ісус згадав у зразковій молитві: «Нехай прийде твоє царство. Нехай виконується твоя воля як на небі, так і на землі» (Матвія 6:9, 10). Покірні піддані Божого Царства житимуть у чудових умовах, котрих не могли створити навіть щирі люди, як-от Вільям Пенн. Під правлінням Царства на землі запанує рай, всі будуть здоровими і вічно житимуть в мирі (Луки 23:43; Об’явлення 21:3, 4).

[Ілюстрація на сторінці 10]

Зібрання квакерів (Філадельфія, XIX ст.).

[Ілюстрація на сторінці 10]

Мері Даєр ведуть на страту (колонія Массачусетської затоки).

[Ілюстрація на сторінці 11]

Квакери покидають Англію (XVII ст.).

[Ілюстрація на сторінці 11]

Вільям Пенн укладає договір з індіанцями (1682 рік).

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 10]

Обидві ілюстрації: © North Wind Picture Archives

[Відомості про ілюстрації, сторінка 11]

Човни: © North Wind Picture Archives; договір: Brown Brothers