Як вижила релігія

КОЛИ в червні 1941 року війська нацистської Німеччини вдерлися в СРСР, Руська православна церква була майже повністю знищена. Однак після німецької навали комуністи змінили своє ставлення до релігії. Що ж їх спонукало до цього?

Професор сучасної історії з Кінґс Коледжу (Лондон) Річард Оврі у своїй книжці «Російська війна. Кров на снігу» («Russia’s War​—Blood Upon the Snow») пояснює це так: «Митрополит Сергій, голова церкви, у день німецького нападу закликав вірних зробити усе, щоб перемогти. Протягом наступних двох років він написав принаймні двадцять три послання, заохочуючи свою паству боротися за безбожну державу, в якій вони жили». Тому, як продовжує Оврі, «Сталін дозволив пожвавлення релігійного життя».

У 1943 році Сталін нарешті погодився визнати православну церкву, призначивши патріархом Сергія. «У відповідь церковне керівництво організувало серед віруючих збір грошей на радянську танкову колону,— пише Оврі.— Священики і єпископи закликали паству зберігати вірність Богу і Сталіну».

 Розповідаючи про цей період, російський релігієзнавець Сергій Іваненко написав: «Офіційне видання Руської православної церкви «Журнал Московської Патріархії» вихваляло Сталіна як найвеличнішого вождя та вчителя усіх часів і народів, посланого Богом врятувати людей від гноблення поміщиків і капіталістів, закликало віруючих до останньої краплі крові захищати СРСР від ворогів, чесно працювати в ім’я побудови комунізму».

«Високо цінувались працівниками КДБ»

Навіть після закінчення Другої світової війни у 1945 році, православна церква діяла на користь комуністів. У книжці «Радянському Союзу п’ятдесять років», виданій Салісбері Гаріссоном («The Soviet Union: The Fifty Years»), пояснюється, чому: «Після війни керівники церкви підкорились сталінським вимогам щодо зовнішньої політики в умовах «холодної війни».

У новій книжці «Меч і щит» розповідається про діяльність церковних лідерів в інтересах Радянського Союзу. Там говориться, що патріарх Алексій I, наступник патріарха Сергія з 1945 року, «приєднався до заснованої у 1949 році прорадянської Всесвітньої Ради Миру». Там же зазначено, що він і митрополит Ніколай «високо цінувались працівниками КДБ [Комітету Державної Безпеки] як секретні агенти».

Знаменно, що у 1955 році патріарх Алексій I проголосив: «Руська православна церква підтримує цілком мирну зовнішню політику нашого уряду не тому, що церква нібито не має свободи, а тому, що радянська політика справедлива і відповідає християнським ідеалам, які пропагує церква».

Лондонська газета «Ґардіан» за 22 січня 2000 року посилалася на такі слова православного священика і дисидента Ґеорґія Едельштайна: «Усіх єпископів старанно добирали, щоб вони співпрацювали з радянським урядом. Кожен був агентом КДБ. Широко відомо, що кадебісти завербували патріарха Алексія і він мав псевдонім Дроздов. Нині ці єпископи продовжують ту саму політику, що й 20 чи 30 років тому».

 Служниця Радянського Союзу

Про зв’язок православної церкви з радянською владою журнал «Лайф» за 14 вересня 1959 року написав: «Сталін зробив релігії кілька поступок, і церква почала ставитись до нього як до царя. Співробітництвом з православною церквою зайнялось окреме міністерство, і відтоді комуністи використовують церкву як знаряддя радянської політики».

Спеціаліст з історії Руської церкви Метью Спінка у своїй книжці «Церква в Радянській Росії» («The Church in Soviet Russia», видана 1956 року) підтвердив тісні зв’язки церкви з державою. Він написав: «Теперішній патріарх Алексій свідомо зробив церкву знаряддям держави». Дійсно, православна церква не припинила свого існування, бо стала служницею уряду. Однак хтось, мабуть, запитає, чи можна це беззастережно засуджувати? Розгляньмо погляди Бога і Христа у цій справі.

Ісус Христос сказав про своїх учнів: «Ви не зо світу [«не є частиною світу», НС], але Я вас зо світу обрав». У Божому Слові є також слушне запитання: «Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом — то ворожнеча супроти Бога?» (Івана 15:19; Якова 4:4). Отже, в світлі Біблії, церква стала релігією-розпусницею, з якою «розпусту чинили земні царі». Вона виявилась частиною того, що Біблія називає «Великим Вавилоном,— матір’ю розпусти й гидоти землі» (Об’явлення 17:1—6).

Як вціліли Свідки

А ось як описав Ісус Христос ознаку своїх правдивих послідовників: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Івана 13:35). Свідки в СРСР не загинули головним чином завдяки любові. Це видно з такого фрагменту книжки «Меч і щит»: «У таборах чи на засланні єговісти всіляко допомагали один одному грошима, їжею та одягом».

Частина цієї їжі для ув’язнених була духовною — це Біблії і біблійна література. У Святому Письмі містяться ‘слова Божі’, які, згідно з вченням Ісуса, потрібні нам для підтримки духовного життя (Матвія 4:4). Літературу в табори передавали ціною величезного ризику, адже за це жорстоко карали.

Гелене Цельміня з Латвії була ув’язнена у виправному таборі в Потьмі (Росія) з 1962 до 1966 року. Вона написала книжку «Жінки в радянських в’язницях» («Women in Soviet Prisons»), де розповідає: «Багатьох Свідків Єгови засуджують до десяти років важкої праці лише за те, що вдома вони мали кілька примірників журналу «Вартова башта».  Оскільки людей арештовували за володіння цими публікаціями, можна зрозуміти тривогу і роздратування адміністрації табору щодо наявності такої літератури».

Безперечно, те, що ці люди ризикували своєю свободою і безпекою заради постачання духовної допомоги, свідчить про християнську любов! Однак крім цього важливого чинника, який допоміг Свідкам уціліти, був ще один важливіший. «Ніхто не міг зрозуміти,— розповідає Гелене,— як на територію за колючим дротом, куди майже нікого не пускали, могла потрапляти заборонена література». Це здавалось неможливим, бо кожного, хто заходив на територію табору, старанно обшукували. «Ніби ангели пролітали вночі і скидали журнали» — пише Гелене Цельміня.

Бог обіцяв, що не залишить і не покине свого народу. Отже, Свідки Єгови у Радянському Союзі з радістю підтверджують слова псалмоспівця: «Ось Бог помагає мені» (Псалом 54:6; Ісуса Навина 1:5). Дійсно, Божа підтримка була дуже потрібною для того, щоб Свідки у Радянському Союзі вистояли!

Зміна обставин

Двадцять сьомого березня 1991 року організацію Свідків Єгови в СРСР визнали юридично. Тоді було підписано статут, в якому є така заява: «Ціль Релігійної Організації є виконувати релігійну працю, тобто проповідувати про Ім’я Бога Єгови і Його любляче постачання людству через Своє небесне Царство під владою Ісуса Христа».

У статуті серед методів виконання цієї релігійної роботи названо публічне проповідування, відвідування людей у домах, навчання біблійних істин тих, хто хоче слухати, проведення безоплатних вивчень Біблії за допомогою спеціальних публікацій та розповсюдження Біблій.

З дня підписання цього документа пройшло понад десять років. Радянський Союз розпався, і релігійна ситуація у 15 колишніх радянських республіках істотно змінилась. А яке майбутнє чекає релігію у колишньому СРСР і по цілому світі?

[Рамка на сторінці 11]

Співробітництво церкви з радянським урядом

Едмунд Стівенс у своїй книжці «Росія без таємниць» (видана 1945 року «Russia Is No Riddle») написав: «Церква дуже намагалась виявити вдячність. Її керівники добре розуміли, що в обмін на ласку уряд очікує, що вона цілковито підтримуватиме систему і діятиме у певних межах».

Стівенс пояснює далі: «Вікові традиції державної релігії настільки вкорінилися в православній церкві, що вона дуже легко прийняла нову роль близької співробітниці радянського уряду».

Працівники Кестонського інституту ґрунтовно вивчили історію співробітництва Алексія II, нинішнього патріарха Руської православної церкви, з радянським урядом. Ось який висновок міститься в одній з наукових праць: «Співпраця Алексія II не була чимось незвичайним: адже кадебісти завербували майже кожного керівника усіх офіційно визнаних релігійних груп, у тому числі католиків, баптистів, адвентистів, мусульман і буддистів. Справді, в річному звіті, де йшлося про вербування Алексія, говориться також про багато інших агентів, декотрі з яких належали до Естонської лютеранської церкви».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 12]

Діяльність у таборах

Латвійський журналіст Вікторс Калнінс провів більшу частину свого десятирічного вироку (1962—1972) у Мордовських таборах, що за 400 кілометрів на південний схід від Москви. У березні 1979 року кореспондент «Пробудись!» запитав Калнінса: «Чи ув’язнені Свідки знають щось про діяльність організації тут, в США та в інших країнах?»

«Так, знають з літератури, яку отримують... відповів Калнінс.— Вони навіть показували мені свої журнали. Я не знав, де вони ховали літературу; місце схованки час від часу мінялося. Але усім було відомо, що література в таборі є... Охоронці і Свідки Єгови ніби гралися у кота й мишу: одні старалися сховати літературу, а інші знайти її!»

На запитання «Чи Свідки Єгови намагалися поговорити з вами про свої вірування?» Калнінс відповів: «О так! Їхні вірування дуже добре відомі. Ми знаємо все про Армагеддон... Вони багато говорили також про те, що не буде хвороб».

[Ілюстрація]

Свідки в Мордовських таборах відважно розповідали біблійні істини.

 [Ілюстрація на сторінках 8, 9]

Вовчуки, яких депортували в Іркутськ 1951 року, до сьогодні залишаються вірними християнами.

[Ілюстрація на сторінці 10]

За те що церква підтримала радянський уряд під час Другої світової війни, Сталін допустив на певний час пожвавлення релігійного життя.

[Відомості про джерело]

U.S. Army photo

[Ілюстрація на сторінці 10]

Патріарх Алексій I (1945—1970) сказав: «Радянська політика відповідає християнським ідеалам, які пропагує церква».

[Відомості про джерело]

Центральний державний архів кінофотодокументів і відеозаписів у Санкт-Петербурзі.