Я розсміявся. Мій друг ніколи не справляв враження віруючої людини. «Що ти там знаєш про Біблію?» — запитав його я. Він дещо завагався, а потім сказав, що його мама була Свідком Єгови і дечого його навчила. Мені стало цікаво, і я почав випитувати в нього подробиці.

Наша розмова затягнулася до пізньої ночі. Мій друг розповів мені, що, згідно з Біблією, світом править Сатана (Ів. 14:30). Можливо, ви про це знаєте з дитинства, але для мене це було справжнє відкриття. Я завжди думав, що світом керує милостивий Бог. Щоправда, це зовсім не відповідало тому, що я встиг побачити за свої 26 років. Хоча я був досить молодий, мене непокоїло багато запитань.

Мій батько був льотчиком військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки. Ще в дитинстві я зрозумів, наскільки реальною є загроза ядерної війни. Військові були готові натиснути на «червону кнопку» в будь-який момент. Згодом я поступив в один каліфорнійський коледж. Тоді тривала війна у В’єтнамі, і я часто брав участь у студентських протестах. Мені не раз доводилося втікати від поліцейських з палицями, задихаючись від сльозогінного газу. Це були дуже неспокійні часи. Часто лунали новини про вбивство якогось політика, відбувалось багато заворушень. Кожен відстоював свою позицію. У цьому вихорі думок і поглядів я почувався розгубленим.

У 1970 році я знайшов роботу на північному узбережжі Аляски і заробив кругленьку суму. Після того я полетів у Лондон, купив собі мотоцикл і поїхав світ за очі. За кілька місяців я добрався до Африки. Дорогою мені зустрічалося багато людей, які так само, як і я, прагнули свободи, хотіли втекти подалі від усіх своїх проблем.

Тож за свої молоді роки я побачив багато несправедливості. Тому те, що світом керує  зла духовна істота, звучало досить логічно. Але чим же тоді займається Бог?

Через кілька місяців я знайшов відповідь на це запитання. А ще згодом я мав честь познайомитися з багатьма прекрасними людьми, які за дуже різних обставин зберігали відданість Богу.

Повернувшись у Лондон, я відразу зв’язався з мамою мого друга, і вона дала мені Біблію. Пізніше я поїхав в Амстердам (Нідерланди). Там один Свідок Єгови побачив, як я читаю Біблію під вуличним ліхтарем, і підійшов познайомитись. Він пролив мені світло на багато питань. Згодом я вирушив у Дублін (Ірландія) і знайшов філіал Свідків Єгови. Я просто приїхав туди і постукав у двері. Так я познайомився з Артуром Меттьюсом — дуже мудрим і досвідченим братом. Я запитав, чи можна вивчати з ним Біблію, і він погодився.

Розпочавши вивчення, я буквально накинувся на книжки Свідків Єгови і підшивки їхніх журналів. І, звісно ж, я з головою поринув у Біблію. Не передати словами, в якому я був захваті! На зібраннях навіть діти відповідали на запитання, над якими вчені мужі століттями ламали голову: чому існує зло? Хто такий Бог? Що відбувається з людиною після смерті? Весь свій вільний час я проводив зі Свідками. І в цьому не було нічого дивного, адже в тій країні, крім них, я більше нікого не знав. Брати і сестри розпалили в моєму серці любов до Єгови та бажання виконувати його волю.

У 1972 році я охрестився, а ще через рік став піонером і приєднався до невеличкого збору в Ньюрі (Північна Ірландія). Я жив в орендованому кам’яному будинку на гірському схилі. Неподалік було поле з коровами. Саме перед ними я репетирував свої промови. З них були чудові слухачі — вони ні на що не відволікалися і лише повільно пережовували свою жуйку. Звісно, порад від них я так і не дочекався, зате навчився підтримувати зоровий контакт з аудиторією. У 1974-му мене призначили спеціальним піонером. Моїм напарником, а потім і близьким другом, став Найджел Пітт.

У той час в Північній Ірландії розпочався масштабний конфлікт. Хтось влучно назвав Північну Ірландію «краєм бомб і куль».  Вуличні бої, снайперські атаки, стрілянина і підриви машин стали звичним явищем. Конфлікт був не тільки політичним, але й релігійним. Та, на щастя, і протестанти, і католики розуміли, що Свідки Єгови є нейтральними, тому в нас не було жодних проблем з проповідуванням. Місцеві часто знали, де і коли будуть заворушення, і заздалегідь попереджали нас про небезпеку.

Все ж іноді небезпечні ситуації траплялися. Якось ми зі ще одним піонером, Денісом Карріганом, проповідували в поблизькому містечку. В ньому не було жодного Свідка Єгови, та й ми самі прийшли туди лише вдруге. В одній кав’ярні нам зустрілася жінка, яка заявила, що ми британські військові під прикриттям. Мабуть, вона так подумала, бо ми говорили без ірландського акценту. Це звинувачення дуже нас налякало. За саму лише симпатію до британських військових можна було втратити життя або отримати кулю в коліно. Поки ми мерзли на вулиці, чекаючи свого автобуса, до кав’ярні під’їхала машина з двома чоловіками. До неї підійшла та жінка і почала щось емоційно пояснювати, часто показуючи на нас пальцем. Після цього чоловіки повільно під’їхали до нас і поставили кілька запитань про графік, за яким їздив автобус. Коли автобус приїхав, чоловіки поговорили з водієм. Їхньої розмови ми не чули. В автобусі більше нікого не було, тому ми подумали, що зараз нас вивезуть за місто і прощавай наше життя. Але цього не сталося. Виходячи з автобуса, я запитав водія: «Ті хлопці питали щось про нас?» Він відповів: «Я знаю вас і все їм пояснив. Не переживайте, вам нічого не загрожує».

У 1976 році на обласному конгресі a в Дубліні я познайомився з Полін Ломакс, спеціальною піонеркою з Англії. Це була дуже духовна, смиренна і привітна сестра. Вона і її брат Рей знали правду з дитинства. Через рік ми з Полін одружилися і продовжили спеціальне піонерське служіння в місті Баллімена (Північна Ірландія).

Якийсь час ми були в роз’їзному служінні у Белфасті, Лондондеррі та інших досить небезпечних містах. Нас просто вражала віра місцевих братів і сестер. Заради служіння Єгові вони відмовились від своїх глибоко вкорінених вірувань, від упередження та ненависті. За це Єгова оберігав їх і щедро благословляв.

В Ірландії я прожив 10 років. Потім, у 1981-му, нас з Полін запросили у 72-й клас школи «Гілеад». Після випуску ми отримали призначення служити на заході Африки, у Сьєрра-Леоне.

Ми жили в місіонерському домі зі ще 11 чудовими людьми. У нас була одна кухня, три туалети, дві душові, один телефон, одна пральна машина і одна сушарка. Дуже часто могло ні з того ні з сього зникнути світло, по горищу бігали щурі, а в підвал залазили кобри.

Хоча умови життя були не найкращі, служіння приносило нам багато радості. Місцеві люди дуже поважали Боже Слово і уважно нас слухали. Багато хто погоджувався вивчати Біблію і охрещувався. Мене називали  «містер Роберт», а Полін — «місіс Роберт». Однак згодом я став рідше проповідувати, бо багато часу в мене забирала робота в Бетелі. Тому люди стали називати Полін — «місіс Полін», а мене — «містер Полін». Моїй дружині це дуже подобалося!

Тамтешні брати були бідні, але Єгова завжди про них дбав — часом так, як вони і не сподівалися (Матв. 6:33). Пригадую одну сестру, в якої грошей залишилось лише на те, щоб поїсти самій і нагодувати своїх дітей. Все ж вона віддала свої гроші хворому на малярію брату, якому не вистачало на ліки. Пізніше того ж дня до сестри прийшла якась жінка. Вона попросила зробити їй зачіску і заплатила за це. Подібних випадків було ще багато.

У Сьєрра-Леоне ми провели дев’ять років. Після цього нас призначили до Бетелю в Нігерію, тож ми опинилися у великому філіалі. Я займався тією ж офісною роботою, що й у Сьєрра-Леоне, а от для Полін це була велика і непроста зміна. Раніше вона проповідувала по 130 годин на місяць і проводила продуктивні біблійні вивчення. А тепер її посадили за швейну машинку, і вона цілими днями ремонтувала одяг. Полін був потрібен час, щоб звикнути до цього, але вона побачила, що інші дуже цінують її роботу. Також вона постійно шукала нагод підбадьорювати інших бетелівців.

У нігерійській культурі для нас було багато незвичного. Якось один брат привів до мене в офіс сестру, яка тільки починала служіння в Бетелі. Я простягнув їй руку, щоб привітатися, аж раптом вона впала мені до ніг і поклонилася! Я був шокований! У розумі відразу промайнули два біблійні уривки: Дії 10:25, 26 і Об’явлення 19:10. З одного боку, мені хотілося сказати їй, що так робити не можна, а з іншого, я розумів, що це сестра, яку запросили в Бетель — вона мала б знати, чого вчить Біблія.

Протягом всієї розмови мені було дуже ніяково. Пізніше я провів дослідження і виявилося, що в деяких частинах країни таке привітання було традиційним. Так само міг би вклонитися і чоловік. Це було виявом поваги, а не актом поклоніння. Також я згадав,  що подібні випадки описуються в Біблії (1 Сам. 24:8). Я був дуже радий, що промовчав тоді і не поставив сестру в незручне становище.

У Нігерії ми познайомилися з багатьма братами і сестрами, які протягом років виявляли надзвичайну віру. Серед них був Айзая Адаґбона b. Він охрестився ще в молоді роки, але раптом захворів на проказу. Його відправили у спеціальне поселення для тих, хто страждав на цю хворобу. Там він був єдиним Свідком. Незважаючи на протидію, Айзая допоміг пізнати правду понад 30 хворим, і в тому поселенні утворився збір.

У 1996 році нас призначили у філіал в Кенії. Тоді я вперше повернувся до цієї країни після випадку, описаного на початку. На території нашого Бетелю часто з’являлися непрохані гості — мавпи-верветки. Вони грабували сестер, які носили фрукти. Якось одна сестра забула зачинити вікно у своїй кімнаті. Повернувшись додому, вона побачила, як ціла мавпяча сім’я безцеремонно ласує знайденою їжею. Сестра закричала і втекла, а мавпи з вереском вистрибнули у вікно.

Ми з Полін служили у зборі, який розмовляв мовою суахілі. Мене призначили проводити книговивчення (тепер — вивчення Біблії у зборі). Однак мовою я володів на рівні немовляти. Я ретельно готувався до кожного вивчення, щоб хоча б нормально прочитати запитання. Якщо ж коментарі присутніх бодай трохи відрізнялися від написаного в книжці, я зовсім їх не розумів. Мені було дуже незручно перед братами і сестрами, але вони були такі терпеливі до мене. Я захоплювався їхнім смиренням і витримкою.

У Кенії ми пробули неповний рік, а потім, 1997-го, нас запросили у бруклінський Бетель. Цього разу ми опинилися в заможній країні, де є свої небезпеки для духовності (Присл. 30:8, 9). Але і тут вірою братів та сестер можна тільки захоплюватися. Вони не шукають багатства, а щедро жертвують своїм часом та майном, щоб підтримувати діяльність Божої організації.

За всі ті роки ми не раз бачили, як наші одновірці виявляють віру у найрізноманітніших обставинах. В Ірландії їхню віру не послабили громадянські заворушення, в Африці — бідність та ізоляція, а в Сполучених Штатах — достаток. Впевнений, Єгові дуже приємно спостерігати за своїми служителями, які так його люблять!

Час пробіг дуже швидко, «швидше, ніж ткацький човник» (Йова 7:6). Зараз ми з Полін служимо у Всесвітньому центрі у Ворвіку (штат Нью-Йорк) і з радістю продовжуємо співпрацювати з багатьма чудовими людьми, які щиро люблять одне одного. Ми задоволені своїм життям і щасливі, що можемо підтримувати нашого Царя, Ісуса Христа, який вже скоро винагородить своїх вірних послідовників (Матв. 25:34).