У СЕРЕДИНІ 1930-х років мої батьки, Джеймс і Джессі Сінклер, переїхали в Бронкс, один з районів Нью-Йорка. Вони познайомилися з Віллі Снеддоном. Він, як і мої батьки, походив з Шотландії. Під час першої зустрічі вони завели розмову про свої сім’ї. Це було за кілька років до мого народження.

Мама розповіла Віллі, що незадовго до Першої світової війни її батько і старший брат загинули в Північному морі. Їхній рибальський човен підірвався на міні. Віллі відповів: «Ваш батько в пеклі!» Віллі, який був Свідком Єгови, приголомшив її такими словами. Але тоді мама вперше почула біблійну правду.

Мамі не сподобалося те, що сказав Віллі, адже її батько був хорошою людиною. Проте Віллі додав: «Може, вас потішить те, що Ісус теж пішов до пекла?» Мама пригадала вчення церкви, згідно з яким Ісус зійшов у пекло і на третій день воскрес. Тож вона почала думати: «Якщо пекло — це місце вогняних мук, куди потрапляють злі люди, то чому Ісус був у пеклі?» Це спонукало маму зацікавитися правдою. Вона почала приходити на зібрання в збір у Бронксі й охрестилася 1940 року.

У ті роки християнських батьків особливо не заохочували вивчати Біблію зі своїми дітьми. Мама по вихідних відвідувала зібрання і проповідувала. Я був ще зовсім маленький і залишався з татом. Через кілька років я і тато почали ходити на зібрання з мамою. Вона дуже активно проповідувала добру новину і проводила кілька біблійних вивчень із зацікавленими людьми. Був час, коли мама проводила декілька вивчень разом, бо її зацікавлені жили недалеко одне від одного. Я ходив з нею у проповідницьке служіння під час шкільних канікул. Завдяки цьому я багато довідався про Біблію і про те, як навчати інших біблійних істин.

На жаль, у дитинстві я недостатньо цінував правду і сприймав її як щось належне. Але коли мені було близько  12 років, я став вісником Царства і відтоді регулярно проповідував. Коли мені було 16 років, я присвятив своє життя Єгові і 24 липня 1954 року охрестився на конгресі в Торонто (Канада).

Деякі брати у нашому зборі на той час або раніше були членами родини Бетелю. Вони неабияк вплинули на мене. Я був вражений, як вони навчали біблійних істин і пояснювали їх. Хоча шкільні вчителі заохочували мене навчатися в університеті, моя мета була служити в Бетелі. І я на тому ж конгресі в Торонто заповнив заяву на служіння в Бетелі. Я знову заповнив таку заяву в 1955 році на конгресі, який проходив на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Через деякий час після цього, 19 вересня 1955 року, мене запросили служити у бруклінському Бетелі. Тоді мені було 17 років. На другий день свого служіння в Бетелі я почав працювати в палітурній майстерні на Адамс-стрит, 117. Невдовзі я працював на аркушепідбиральній машині, яка збирала 32-сторінкові зошити в книжкові блоки, готуючи їх до зшивання.

Приблизно після місяця праці у палітурній майстерні мене призначили у відділ журналів, оскільки я вмів друкувати на машинці. У той час брати і сестри готували трафарети (металеві пластинки) з адресами нових передплатників «Вартової башти» і «Пробудись!». Через декілька місяців я почав працювати у відділі відправки. Клаус Єнсен, наглядач відділу, запитав мене, чи міг би я допомагати водієві вантажівки, який доставляв коробки з літературою в порт, звідки їх відправляли по всьому світі. Крім того, потрібно було відвозити мішки з журналами на  пошту і відправляти зборам у США. Брат Єнсен сказав, що фізична праця піде мені на користь. Я важив лише 57 кілограмів і був худий мов тріска. Ці поїздки в порт і на пошту зміцнили мене фізично. Тож брат Єнсен не помилився.

Відділ журналів виконував замовлення зборів на журнали. Завдяки цьому я дізнався, якими мовами друкувалися наші журнали в Брукліні. Я ніколи раніше не чув про деякі з цих мов. Але мені було приємно довідатися, що десятки тисяч журналів відсилаються у найвіддаленіші куточки світу. На той час я й не здогадувався, що в майбутньому матиму можливість побувати в багатьох з них.

У 1961 році мене призначили у фінансовий відділ, наглядачем якого був Грант Сьютер. Через пару років мене покликали до Натана Норра, який тоді брав провід у нашій всесвітній праці. Він пояснив, що один брат, котрий працював з ним, буде місяць навчатися в Школі служіння Царству, а після цього перейде у відділ служіння. Мене призначили на його місце. Я працював пліч-о-пліч з Доном Адамсом. Як виявилося, саме Дон на конгресі 1955 року взяв у мене заяву на служіння в Бетелі. З нами працювало ще двоє братів — Роберт Воллен і Чарлз Мологан. Ми пропрацювали вчотирьох більш ніж 50 років. Як же приємно було служити з такими вірними духовними людьми! (Пс. 133:1).

З 1970 року я почав служити зональним наглядачем і раз на рік або раз на два роки відвідував протягом кількох тижнів філіали Товариства «Вартова башта». Під час цих візитів  я зустрічався з членами родини Бетелю і з місіонерами, щоб духовно підбадьорити їх, а також перевіряв документацію у філіалах. Я дуже радів, коли зустрічав випускників перших класів школи «Гілеад», які все ще віддано служили за кордоном. Як же чудово, що, виконуючи таке служіння, я мав можливість відвідати понад 90 країн!

Усі члени родини Бетелю у Брукліні служили в зборах Нью-Йорка. Я був призначений до збору в Бронксі. Спочатку в цьому районі був лише один збір, але коли кількість вісників у ньому збільшилася, його розділили на два збори. Один з них назвали «Верхній Бронкс». Саме в ньому я і служив.

У середині 1960-х років латвійська сім’я Свідків, яка пізнала правду в Південному Бронксі, переїхала на територію мого збору. Лівія, найстарша дочка, почала служити сталою піонеркою відразу після школи. Через кілька місяців вона переїхала до штату Массачусетс, щоб служити там, де була більша потреба у вісниках Царства. Я став писати їй про новини нашого збору, а вона писала мені про своє служіння в районі Бостона.

Минуло декілька років, і Лівію призначили спеціальною піонеркою. Вона хотіла якомога більше робити в служінні Єгові, тому заповнила заяву на бетелівське служіння. Її запросили до Бетелю в 1971 році. Здавалося, що це було керівництво Єгови! У 1973 році, 27 жовтня, ми одружилися. Весільну промову для нас виголосив брат Норр. У Прислів’я 18:22 сказано: «Хто знайшов хорошу дружину, той знайшов добро та отримав ласку від Єгови». І справді, Єгова виявив нам ласку, адже ми з Лівією служимо в Бетелі разом уже понад 40 років. Крім того, ми продовжуємо служити в одному зі зборів Бронксу.

Служити з братом Норром було справжнім задоволенням. Він невтомно працював задля правди і надзвичайно цінував місіонерів. Багато з них були першими Свідками в країнах, куди їх призначили. Було прикро бачити, як 1976 року брат Норр хворів на рак. Одного разу, коли брат Норр уже був прикутий до ліжка, він попросив мене прочитати йому матеріал, який готувався до друку. Брат Норр сказав мені покликати брата Фредеріка Франца, щоб він теж міг послухати. Пізніше я довідався, що брат Норр часто читав такий матеріал брату Францу, в якого був поганий зір.

У 1977 році брат Норр помер, але тих, хто знав його й любив, потішало те, що, закінчивши свій земний шлях, він залишився вірним (Об’яв. 2:10). Після цього в нашій праці брав провід брат Франц.

 На той час я був секретарем Мілтона Геншеля, який десятиліттями працював з братом Норром. Брат Геншель повідомив мені, що тепер моє головне завдання в Бетелі — в усьому допомагати брату Францу. Я регулярно читав йому матеріал перед тим, як його друкували. Брат Франц мав чудову пам’ять і вражаючу здатність повністю зосереджуватися на тому, що йому читали. Мені було дуже приємно допомагати йому, доки він не закінчив свій земний шлях у грудні 1992 року.

У Бетелі я провів 61 рік. Ці роки швидко проминули. Мої батьки померли, залишившись вірними Єгові. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з ними в новому світі (Ів. 5:28, 29). Ніщо з того, що пропонує цей старий світ, не зрівняється з особливою честю працювати з вірними людьми на благо Божого народу по цілому світі. Ми з Лівією можемо впевнено сказати, що впродовж років, проведених у повночасному служінні, «радість, яку дає Єгова, [була нашою] твердинею» (Неем. 8:10).

В організації Єгови немає незамінних людей, і праця поширення правди про Царство продовжує виконуватися. Мені пощастило працювати з багатьма непохитними й відданими братами та сестрами. Більшість помазанців, з якими я працював, уже не на землі. Я вдячний Єгові, що мав можливість служити йому разом з такими вірними духовними людьми!