Першими у нашій сім’ї пізнали правду мої дідусь і бабуся. Вони познайомилися з доброю новиною про Царство у 1906 році, коли втратили сина (він помер від дифтерії). Їхній лікар був Дослідником Біблії, як тоді називали Свідків Єгови. Він розказав їм про те, яке майбутнє обіцяє Біблія, і про те, що буде воскресіння. Згодом мої дідусь з бабусею, мама та її старша сестра стали Дослідниками Біблії.

 Багато років уся сім’я ревно служила Єгові. Коли в Чикаго (штат Іллінойс, США) показували «Фото-драму сотворення», бабуся, мама і тітка зустрічали глядачів і допомагали їм знайти місце в залі. На жаль, у 1930-х роках всі, крім мами, перестали служити Єгові. Мамі було непросто, адже вона втратила підтримку дуже близьких їй людей. Її відданість і слухняність Єгові стали для мене прикладом. Гарний приклад мені подавав і тато, який теж був вірним Дослідником Біблії.

 Я народилась у 1927 році і була першою з шести дітей. Усі ми полюбили правду. Батько був теслею, і ми жили в затишному домі у передмісті Чикаго. В нас був великий город, і ми тримали курей і качок.

 Я любила працювати. В мої обов’язки входило штопати шкарпетки для всієї нашої сім’ї. Колись ніхто не викидав діряві шкарпетки, їх завжди штопали. Я брала голку, нитку і зашивала кожну дірку. Тоді я й не здогадувалася, що в майбутньому мені доведеться багато шити.

 Мій батько завжди піклувався про духовні потреби нашої сім’ї. Ми ніколи не пропускали зібрань, регулярно ходили в служіння і разом обговорювали денний вірш. Суботніми вечорами тато проводив сімейне вивчення Біблії за допомогою «Вартової башти».

 У вікні нашої вітальні батько поставив вивіску з підсвіткою. Брати виготовляли такі вивіски спеціально для того, щоб рекламувати публічні промови або наші публікації. Миготливе світло вивісок приваблювало увагу всіх, хто проходив повз наш дім. Ще дві вивіски тато почепив на нашу машину.

 І словом, і ділом тато вчив нас, що дуже важливо в усьому слухатися Єгову. Мама завжди його підтримувала. Вона почала піонерське служіння, коли моїй наймолодшій сестрі сповнилось 5 років, і служила піонером до кінця свого довгого життя. Мої батьки були чудовими людьми.

 За мого дитинства життя було зовсім інакшим. Телебачення тоді не було. І ми, діти, часто сідали на підлозі і залюбки слухали передачі по радіо. А найбільше наша сім’я любила слухати радіопрограми, які випускалися організацією Єгови.

 Ми дуже любили наші конгреси. У 1935 році на одному з таких конгресів ми дізналися, що «великий натовп» з Об’явлення 7:9, 14, який переживе «велике лихо», буде вічно жити в Раю на землі. Раніше хліб і вино на Спомині споживали і мама, і тато. Але після конгресу мама перестала це робити, бо зрозуміла, що має надію жити вічно на землі, а не правити з Христом у небі.

 У 1941 році на конгресі в Сент-Луїсі (штат Міссурі) Джозеф Рутерфорд, який тоді наглядав за працею Свідків Єгови, оголосив про випуск книжки «Діти». Всі присутні дуже довго аплодували. Тоді мені було 14 і я вже була рік як охрещена. Я досі добре пам’ятаю, як разом з іншими дітьми вийшла на сцену і отримала книжку.

 В ті роки проповідування виглядало інакше, ніж тепер. У 1930-х ми брали з собою патефони і програвали платівки з біблійними промовами. Перш ніж постукати в двері, ми заводили патефон і ставили голку на платівку. Коли людина відчиняла двері, ми робили короткий вступ, включали біблійну промову на чотири з половиною хвилини, а після того пропонували літературу. У нашій місцевості всі нас слухали, і я не пригадую, щоб хтось колись відповів нам грубо. У 16 років я стала піонером, і тато подарував мені патефон. Я з гордістю користувалася ним у служінні. Моєю напарницею була піонерка на ім’я Лоррейн.

 У ті часи одним із видів проповідування були інформаційні марші. Ми вдягали на себе два плакати — один спереду, а другий ззаду. На них були написані гасла, як-от «Релігія є пасткою та обманом» і «Служіть Богу та Цареві Христу».

 На зібраннях говорилося, що ми маємо бути готові до протидії і знати, що говорити на захист правди. Ми готувалися недарма. Наприклад, коли ми вперше пропонували журнали в людному торговому районі, поліцейські затримали нас і повезли у відділок. Через кілька годин нас відпустили. Ми раділи, що зазнали переслідування за те, що слухаємося Єгову.

 Якось Лоррейн познайомила мене з братом на ім’я Юджин Розам, якого вона знала з конгресу в Міннеаполісі (штат Міннесота). Юджин виростав у містечку Кі-Вест (штат Флорида). Коли він вчився у 10-му класі, його виключили зі школи за відмову брати участь у патріотичній церемонії. Він відразу почав піонерське служіння. Одного дня Юджин зустрів колишню однокласницю. Їй було цікаво, чому його, такого успішного учня, виключили зі школи. За допомогою Біблії Юджин пояснив їй свої переконання, і дівчина захотіла вивчати Біблію. Вона полюбила правду і стала Свідком Єгови.

 Ми з Юджином одружилися в 1948 році. Перші роки після одруження ми служили піонерами в Кі-Весті. Потім нас запросили у школу «Гілеад». Ми вчились у 18-му класі, випуск якого відбувся на початку 1952 року. У програму нашого навчання входило вивчення іспанської мови. Тому ми думали, що нас призначать місіонерами в іспаномовну країну. Однак нікуди ми не поїхали. Коли ми вчилися, Корейська війна була у розпалі. Несподівано для нас Юджина призвали до війська. Річ у тім, що під час Другої світової війни його як релігійного служителя звільнили від військової служби. А тепер, коли його призвали, ми не мали права покидати Сполучені Штати. Скільки я тоді плакала! Але минуло два роки, і Юджин все-таки отримав звільнення. Ця ситуація показала нам, що, коли закриваються одні двері, Єгова відкриває інші. Треба тільки запастися терпінням.

 Якийсь час ми служили піонерами в іспаномовному зборі в Тусоні (штат Аризона), а в 1953 році нас призначили в районне служіння. Ми служили в штатах Огайо, Каліфорнія і місті Нью-Йорк. У 1958 році нас призначили в обласне служіння a в Каліфорнії та Орегоні. У нас не було свого дому, ми жили у братів і сестер. У 1960 році ми поїхали в Канаду, де Юджин був інструктором у Школі служіння Царству. Ми залишалися в Канаді до 1988 року.

 Один з приємних спогадів, пов’язаних з Канадою,— це випадок зі служіння від дому до дому. Я проповідувала з сестрою. Двері нам відкрила жінка на ім’я Ґейл, яка розповіла, що її сини дуже засмучені через смерть свого дідуся. Вони запитували її, чому він помер і де він зараз, а вона не знала, що відповісти. Ми показали їй, як Біблія відповідає на ці запитання і яку надію дає.

 У зборі цієї сестри ми були лише тиждень — Юджин відвідував його як районний наглядач. Тому я не потрапила на повторний візит до Ґейл. Сестра і далі приходила до неї. І в результаті правду пізнала Ґейл, її чоловік і троє їхніх синів — Крістофер, Стів і Патрік. Крістофер служить старійшиною в Канаді, Стів — викладач біблійних шкіл, які проходять у комплексі у місті Палм-Кост (штат Флорида). А Патрік — член комітету філіалу у Таїланді. Ми з Юджином багато років підтримували з цією сім’єю близькі стосунки. Я дуже рада, що зробила свій невеличкий вклад у те, що вони познайомились з Єговою.

 Коли ми служили в Канаді, Єгова відкрив перед Юджином нові двері до плідної діяльності. Ось як усе починалося.

 Колись про наш погляд на переливання крові писали і говорили багато поганого. Газети по всій Канаді розповідали історії про те, як діти Свідків помирають, тому що батьки забороняють переливати їм кров. Мій чоловік разом з іншими братами спростовував такі історії.

 У 1969 році перед міжнародним конгресом у Буффало (штат Нью-Йорк) Юджин і ще кілька братів пішли у великі лікарні в тій місцевості, щоб розповісти, що в нас планується конгрес, який відвідає приблизно 50 000 Свідків з Канади і Сполучених Штатів. Брати розуміли, що в делегатів може виникнути потреба у невідкладній медичній допомозі, тому хотіли, щоб лікарі знали про наш погляд на кров і поважали його. Брати дали лікарям статті про альтернативи переливанню крові, опубліковані в авторитетних журналах. Оскільки лікарі відгукнулися дуже позитивно, Юджин і ще кілька братів вирішили відвідувати й інші лікарні у Канаді. Також вони вчили місцевих старійшин, як діяти, коли хтось із братів чи сестер потребує негайної медичної допомоги.

 З часом візити до лікарів почали приносити хороші результати. Більше того, це поклало початок набагато масштабнішій діяльності.

 У середині 1980-х Юджину подзвонив брат Мілтон Геншель зі Всесвітнього центру в Брукліні (Нью-Йорк). У Сполучених Штатах вже діяла програма інформування лікарів про альтернативи переливанню крові, але брати хотіли її розширити. Ми з Юджином переїхали у Бруклін, і в січні 1988 року Керівний орган створив у Всесвітньому центрі відділ, який назвали службою лікарняної довідки. Згодом моєму чоловікові і ще двом братам доручили проводити семінари — спочатку у США, а потім в інших країнах. Вже невдовзі служби лікарняної довідки були організовані у філіалах. У багатьох містах створили комітети зв’язку з лікарнями. Ці відділи і комітети свідчать про любов Єгови до свого народу. Вони допомогли незліченній кількості Свідків та їхніх дітей. Юджин проводив семінари і відвідував лікарні, а я тим часом виконувала різні завдання в Бетелі, найчастіше у швейній або на кухні.

 У 2006 році в моєму житті сталося горе — помер мій дорогий Юджин. Мені дуже його бракує. Мій біль втрати полегшують щирі молитви до Єгови і регулярне читання Біблії. Я слухаю ранкове поклоніння у Бетелі і завжди читаю розділ Біблії, з якого взято денний вірш. Я рада, що можу працювати у швейній майстерні в Бетелі. Приємно згадувати, як колись ми шили штори для Залів конгресів у штатах Нью-Джерсі і Нью-Йорк. Тепер я служу в Бетелі у Фішкіллі — перешиваю одяг і роблю дрібний ремонт b.

 Я завжди вважала, що найголовніше в житті — любити Єгову та слухатись його і його організацію (Євреїв 13:17; 1 Івана 5:3). Ми з Юджином завжди жили за цим принципом. Моє серце зігріває надія, що Єгова не забуде того, що ми робили для нього, і ми з моїм коханим чоловіком будемо вічно жити в Раю на землі (Івана 5:28, 29).