Війна змінила моє життя

РОЗПОВІВ МАЙКЛ МОЛІНА

«Республіка В’єтнам нагородила унтер-офіцера Моліну «В’єтнамським хрестом відваги»,— повідомлялося у військовій газеті «Тестер» (Меріленд, США).— Пізніше він отримав золоту зірку як другу нагороду «Похвальної медалі» за незламну мужність, виявлену під час тяжкого повітряного бою. Шостого червня 1968 року Моліна був нагороджений другою золотою зіркою за те, що не допустив захоплення важливої бази партизанами В’єтконгу».

ПІД час війни я брав участь у 284 бойових вильотах і був удостоєний 29 нагород. Тепер я веду іншу війну, використовуючи іншу зброю, про яку Біблія пише: «Наша зброя не тілесна» (2 Коринфян 10:4). Дозвольте розповісти, як у моєму житті сталася така зміна.

У Чикаго, на півночі штату Іллінойс (США), постійно дмуть люті вітри з озера Мічиган. В цьому місті я і народився 1 лютого 1947 року. Той день був не лише вітряний, але й надзвичайно морозний. Мій батько був учасником Другої світової війни, тож з’явитися на світ мені допомагали двоє військових лікарів. Коли я мав 10 років, наша сім’я переїхала до Лос-Анджелеса (Каліфорнія). Там батьки віддали мене і моїх старших брата й сестру до католицької школи.

У дитинстві я часто грав у бейсбол і футбол на вулицях і всюди, де тільки було достатньо місця. Також я любив грати в солдатів. У мене були саморобні дерев’яні гвинтівки та автомати. У 1960-х роках, коли я вчився у середній школі, в країні панували радикальні ідеї. Ідеали змінювалися. Звичайним явищем були акції протесту та замахи на соціальних і політичних лідерів (наприклад, 1963 року вбили президента Кеннеді). Люди спалювали американські прапори і влаштовували демонстрації, які супроводжувалися насильством. Як і більшість моїх однокласників, я боявся призову в армію.

У 1966 році, невдовзі після закінчення школи, мене викликали пройти медогляд для вступу в армію. Лікарі визнали мене здоровим для військової служби. Я пішов служити у військово-морський флот. Оскільки я захоплювався вертольотами, то зголосився служити в новій ескадрильї вертольотів-штурмовиків. У листопаді 1967 року, після недовгого курсу навчання, мене відправили до Сайгона, столиці В’єтнаму.

 Перші уроки війни

Через деякий час мене привезли на невеличкий аеродром, де розташовувалися чотири бойові вертольоти «Г’юї». У нашому підрозділі було 30 вояків. Дехто з них ночував на аеродромі, інші ж у двоповерховому будинку за 16 кілометрів від нього. Першої ж ночі я прокинувся від свисту куль: наш будинок обстрілювали. Миттю вислизнувши з ліжка, я ліг на підлогу. Кулі свистіли над головою, але я дістався сходів і якось вибрався на дах. Хтось дав мені гвинтівку. Отак, босоніж і в нижній білизні, ми відстрілювалися до самого ранку.

Після трьох днів запеклого бою в нас закінчилися харчі й вода. Боєприпаси теж вичерпувалися. Ми були оточені ворогами і повністю відрізані від решти підрозділу. Черговий офіцер дав наказ: «При першому промені сонця втікаємо на аеродром». Ми мали пробиратися через містечко, яке палахкотіло у вогні. Скрізь було чути постріли. Усюди лежали мертві тіла.

Зрештою ми дістались аеродрому. Але і там ситуація була не ліпшою. Довкола аеродрому ми вирили окопи і намагалися утримувати позиції. Кілька разів партизани таки проривали оборону. Ми втратили кількох людей, у тому числі командира. Я провів в окопах кілька тижнів. Увесь цей час у мене не було можливості поміняти одяг чи помитися. Згодом прийшла підмога і нас перекинули на іншу базу.

Після тих перших уроків війни я вирішив стати вертольотним стрільцем. Упродовж кількох днів я отримував навчання, і мене взяли в екіпаж. Відтоді я постійно брав участь у бойових вильотах, іноді виконував по 3-4 щодня.

Як війна вплинула на мене

Багато людей гинуло на моїх очах. Для мене це було великим потрясінням. У той же час я замислювався: «Чому там, у США, люди протестують проти війни? Хіба ж ми не боремось за свободу? Чи ж не ризикуємо своїм життям задля того, аби іншим жилося краще?» Разом з тим я не бачив у цій війні справедливості. Важко було зрозуміти, кому вона вигідна. В’єтнамцям? Але ж війна шматувала їхню країну вже багато років, ще до того, як сюди ступили американські війська. А тепер тут іще більше смерті і страждань.

Я був молодий і не до кінця розумів, які політичні сили стояли за цією війною. Та, взагалі-то, я і не мав часу про це роздумувати. Я знав лиш одне: мені дано бойове завдання, яке я мушу виконати, бо мене цього вчили. Інші хлопці твердили: «Нас вчили воювати, а не думати». Проте я постановив: якщо виживу, обов’язково з’ясую, за що ми воювали.

Під час перебування у В’єтнамі мені також довелось мати діло з тим, чого я раніше  не знав,— з наркотиками. У підлітковому віці я курив, пив пиво чи віскі на вихідних та бував на вечірках. Але ніколи не вживав наркотиків. У В’єтнамі все змінилося. Деякі з моїх товаришів постійно говорили: «Майк, чому б тобі не спробувати? Все одно завтра вмирати». Тож час від часу я піддавався на вмовляння.

Однак бій і галюциногенні речовини — речі не сумісні, і я поклявся собі ніколи не вживати наркотиків перед вильотом. Та коли повертався, у мене з’являлось сильне бажання забутися. Так я став наркоманом.

Після війни

У жовтні 1970 року я повернувся додому, в Каліфорнію. Моє ставлення до життя докорінно змінилося. Коли я йшов у військо, то вважав, що боротимуся за свободу. Але тепер відчував, що мене просто використали. Я повернувся озлоблений і повний ненависті. Від патріотичних почуттів не лишилося й сліду. Крім того, мені було важко пристосуватися до цивільного життя.

Цілими днями я курив марихуану і приймав інші наркотики. Чимало часу я проводив у батьковому гаражі, ремонтуючи мотоцикл. Я багато роздумував над своїм життям і над усім тим, що сталось у В’єтнамі. Ті роздуми все більше й більше пригнічували. Мене почало гризти сумління. Дедалі сильніше хотілося з’ясувати причини в’єтнамського конфлікту.

Уряд дав ветеранам війни пільги на навчання у вищих навчальних закладах. Тож я вступив до місцевого коледжу, а пізніше — до Каліфорнійського державного університету в Лос-Анджелесі. Там я завів собі нових друзів. Дехто з них теж воював у В’єтнамі, а інші брали участь у антивоєнних демонстраціях. Ми часто подовгу говорили про війну і про ситуацію у світі. Жоден з нас не знайшов переконливих пояснень. Усі ми були спантеличені.

Допомагаю іншим і сам шукаю підтримки

У багатьох з нас були емоційні та психологічні проблеми. Мені хотілось чимось допомогти таким людям, отже я почав вивчати психопатологію. На війні я вбив багато людей і тепер прагнув якось загладити свою провину. Отож я став працювати в психіатричних лікарнях.

В університетському містечку можна було легко дістати наркотики, і чимало студентів їх вживало. Я бачив, що наркотики призводили до багатьох проблем. Мені хотілося робити поступ у навчанні і полегшувати життя психічно хворих. Тож я порвав з наркотиками і став присвячувати всі свої сили навчанню й роботі. А втім, уже ставши лікарем, я помічав, що насправді мало чим можу допомогти психічно хворим.

Цілком виснажений від докорів сумління і розчарований життям, я шукав полегшення своїх мук. Я почав молитися й ходити до католицької церкви. Однак церковні відправи не задовольняли моїх потреб. Тому я став відвідувати церкву вечорами. Запаливши свічку, я молився до образів — до Ісуса, розп’ятого на хресті, до Марії, в серці якої був зображений кинджал, і до інших так званих святих.

Іноді я думав: «Церква — це настільки гнітюче і похмуре місце! Чи дійсно тут перебуває Божий дух?» На страждання я вже надивився вдосталь. Натомість мені потрібно було отримати підбадьорення і знайти відповіді на свої запитання. Одного вечора, вийшовши з церкви, я пішов у парк і почав молитися. Підвівши очі до зірок, я, напевне вперше в житті, спробував по-справжньому вилити почуття своєму Творцеві.

Знайомлюсь із біблійною правдою

Робота в лікарні була дуже напруженою, і я вирішив трохи відпочити. На вихідні я поїхав до свого давнього друга, Гарі. Ми з ним сиділи у вітальні й дивилися новини. Йшлося про обвинувачення, висунуті проти президента Ніксона. Ми почали говорити про корупцію, яка проникла в усі сфери життя. Я признався Гарі, що відчуваю, ніби у В’єтнамі мене обманули.

 Альва, дружина мого друга, випадково почула нашу розмову і вийшла з кухні. Вона сказала, що події, які ми обговорювали,— це сповнення біблійних пророцтв. Я запитав: «Що може бути спільного між проблемами президента і біблійними пророцтвами?» Альва пояснила, що невдовзі Боже Царство, в якому править Ісус Христос, замінить усі корумповані уряди; земля перетвориться на рай і люди вічно житимуть у мирі (Даниїла 2:44; Об’явлення 21:3, 4). Альва також згадала Господню молитву, в якій ми просимо, щоб прийшло Боже Царство і щоб Божа воля виконувалась на землі, як на небі (Матвія 6:9, 10).

Я зрозумів, що без Божого втручання ми не матимемо ліпшого уряду і не досягнемо миру (Екклезіяста 8:9; Єремії 10:23). Що ж до можливості жити вічно, то я згадав, що атоми, з яких складається наше тіло, досить швидко оновлюються. Правда, дещо зі слів Альви мені здалося нереалістичним. Та все ж вона розбудила мій інтерес. Мені дуже хотілося загладити свою провину за всі ті звірства, які я чинив на війні. Я прагнув полегшити страждання інших людей. Альва запропонувала мені приходити до Залу Царства і дізнаватися більше.

У зборі був один повночасний служитель, Біл Акіна. Під час Другої світової війни він служив на флоті, тому я відчув, що ми знайдемо спільну мову. Біл добре знав Біблію, тож за допомогою неї він і його дружина відповідали на мої численні запитання. Чим більше я дізнавався з Біблії, тим чіткіше бачив, що, хоч я працював у лікарні з добрими намірами, мої зусилля приносили людям лише тимчасове полегшення. Проте якщо б я допомагав їм набувати точних знань з Біблії, у них би з’явилась можливість жити вічно. Звичайно, при умові, що вони матимуть віру і житимуть згідно з отриманими знаннями (Івана 17:3).

Біл вивчав зі мною Біблію за допомогою книжки «Правда, яка веде до вічного життя». Через деякий час, у липні 1974 року, я охрестився, символізувавши своє присвячення Богові. Пройшло шість місяців, і я став піонером (так Свідки Єгови називають повночасних служителів). Згодом залишив навчання в університеті і звільнився з лікарні. Щоб утримувати себе і продовжувати служіння, вечорами я прибирав у банках (1 Фессалонікійців 4:11). Мої друзі й родичі вважали, що я збожеволів.

Прослуживши піонером у Каліфорнії приблизно рік, я став замислюватися, як брати ще більшу участь у служінні Єгові. Я вирішив стати місіонером. Через кілька років мене запросили у «Ґілеад» — біблійну школу Товариства «Вартова башта», яка тоді проходила в Брукліні (Нью-Йорк). Одинадцятого березня 1979 року я закінчив 66-й клас цієї школи. Випуск відбувся в Залі конгресів на Лонг-Айленді.

Отримую різні призначення

Після «Ґілеаду» мене призначили в Гватемалу (Центральна Америка). Приблизно через рік мене запросили до філіалу Свідків Єгови, що розташовувався в столиці, яка носить однойменну назву — Гватемала. Там я працював у невеликій друкарні. У 1981 році я одружився на Люпіті, місцевій піонерці, і ми разом залишилися служити у філіалі. Друкарня у Гватемалі припинила своє існування 1996 року, коли ми почали отримувати всі публікації з мексиканського філіалу.

У 1984 році в нас народилася дочка Стефані, трьома роками пізніше — син Мітчел. Однак я зміг продовжити служіння у філіалі.  Ми жили за 10 кілометрів від філіалу, і добиратися кожного дня було нелегко. Але я тішився привілеєм служити в Бетелі. Сім’я завжди мене дуже підтримувала.

Люпіта і Стефані тепер служать піонерами, а Мітчел — охрещений вісник. Після закінчення училища він теж планує розпочати повночасне служіння. На мою думку, те, що ми маємо такі привілеї в служінні,— не наша заслуга, а вияв незаслуженої доброти Єгови. Він любить нас і використовує в служінні кожного, хто має охочий дух і шукає його керівництва.

Іноді нас запитують, як нам вдається утримувати себе, залишаючись у повночасному служінні. Ми працюємо під час відпусток. Крім того, щодо матеріальних речей ми завжди намагаємось мати просте око, довіряємо Єгові і звертаємось до нього за допомогою і керівництвом (Матвія 6:25—34; Приповістей 3:5).

Колись я мав при собі зброю, тому почувався сильним. Тепер я постійно борюся з собою і намагаюся розвивати смирення. Сатанинський світ навчив мене захищатися, вбивати й ненавидіти, бути підозрілим і агресивним. Але Єгова обдарував мене своєю ласкою і сердечною доброзичливістю, за це я дуже йому вдячний. Тепер я сповнений рішучості більше не навчатись війни, а виявляти до людей любов і співчуття (Матвія 5:43—45; Ісаї 2:4).

Нелегко було робити такі зміни в житті. Однак я зміг стати мирною людиною. З допомогою Єгови мені вдається витримувати нічні кошмари, які мучать мене після війни. Я з нетерпінням чекаю часу, коли припиняться всі війни і конфлікти (Псалом 46:10). А тепер я тішуся, що можу брати участь у рятівній праці й допомагати людям дізнатися про нашого величного Життєдавця, Бога Єгову.

[Ілюстрації на сторінці 12]

Я був вертольотним стрільцем.

[Ілюстрація на сторінці 14]

З Білом Акіною і його дружиною Елоіз (1978 рік).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Працюю на друкарському верстаті у гватемальському філіалі (1982 рік).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Проповідую з дружиною.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Наша сім’я сьогодні.